Читати книгу - "Наслідування Христа"

він набирає сили до всього. А коли вона покидає його, тоді він стає вбогим і слабосилим, немов призначеним для того, щоб біда била його.

Проте він не повинен ані впадати духом, ані в розпуку, а спокійно здатися на волю Божу і все, що стріне його, перетерпіти на славу Ісуса Христа. Бо після зими приходить літо, після ночі знову наступає білий день, а після бурі — ясна погода.

Глава 9
ПРО БРАК УСЯКОЇ ВТІХИ

Не тяжко гордувати людською втіхою тоді, коли є втіха Божа.

Але велика це річ, коли хтось може обійтися без утіхи як людської, так і Божої, а задля Господньої слави радо бажає терпіти самоту в серці та й ні в чому не шукає себе й не зглядається на свою заслугу.

Що в тому великого, що ти веселий і побожний тоді, коли благодать до серця прибуде?

Така година для всіх жадана.

Легко тому буяти, кого несе благодать Божа.

Тай яке тут диво, що той не чує тягаря, кого Всемогутній на руках несе, кого веде найвищий Провідник?

Ми завжди раді щось мати для своєї втіхи, тому людині тяжко відрікатися від себе.

Св. мученик Лаврентій разом зі своїм священиком переміг світ, бо погордив усім, що на цьому світі видавалося оманливим; він із любови до Христа спокійно переносив і те, що забрали від нього Божого архиєрея папу Сикста, якого дуже любив.

Так св. мученик силою любови до Творця переміг прив'язання до людини і бажав радше подобатися Богові, ніж людської втіхи.

Так і ти вчися з любови до Бога розлучатися зі своїм давнім і милим приятелем.

І не впадай у тугу, коли тебе приятель покине: бо ж знаєш, що зрештою всі ми колись розлучимося.

Тяжко і довго людина мусить боротися сама з собою, поки навчиться підкоряти собі власне тіло і всі свої бажання звертати до Бога.

Доки людина на себе покладається, вона дуже жадна людських утіх.

Але хто правдивий христолюбець і пильно прямує до чесноти, той не жадний таких утіх і не шукає тих змислових солодощів, але радше пильнує тяжкі подвиги і Христа ради піднімається до великих трудів.

Отож, коли Бог дає тобі духовну втіху, прийми її з подякою; але знай, що це дар Божий, а не твоя заслуга.

Не пишайся, не тішся над міру і надаремне не вповай на себе, а радше за той дар будь покірнішим, обережнішим і стараннішим у всіх своїх ділах; бо та година минеться, а потім прийде спокуса.

Коли втіхи вже не стане, не впадай зразу ж у розпуку; але покірно і терпеливо чекай на благодать з неба, бо Бог всемогутній може знову дати тобі ще більшу втіху.

Це ані нове, ані небувале для тих, що знають Божі дороги; бо великі святі і старозавітні пророки нераз відчували таку переміну.

Так, один із них, відчуваючи на собі благодать Божу, мовив: «Я сказав у моїх достатках; не захитаюся по вік» (Пс. 29, 7).

А чого зазнав у серці, коли благодаті не стало, те висловив він так: «Ти відвернув лице своє від мене і я стривожився» (Пс. 39, 8).

Проте він зовсім не впадає у розпуку, а ще гарячіше благає Бога: «До тебе, Господи, взиватиму і Бога мого благатиму» (Пс. 29, 9). Нарешті збирає овоч своєї молитви і засвідчує її вислухання словами: «Господь вислухав і змилувався надо мною: Господь став мені в пригоді» (Пс. 29, 11).

Але в якій? «Ти перемінив мені, каже, мій плач у радість і обвеселив мене втіхою» (Пс. 29, 12).

Якщо отаке-то відбувалося з великими святими, то й нам, немічним і бідолашним, не треба впадати в розпуку, коли часом буваємо ревні, а часом — мляві.

Бо дух приходить і відходить по своїй волі та вподобанню. Тому-то блаженний Йов каже: «Удосвіта завітаєш до нього і нараз досвідчаєш його» (Йов. 7,18).

Так на що ж я можу надіятися, або на що я маю вповати, як не на єдине змилування Боже і не на одиноку надію на небесну ласку?

Бо нехай би були коло мене чи то добрі люди, чи побожна братія, чи вірні друзі, чи то святі книги, чи гарні писання, чи, нарешті, солодкий спів та пісні.

Все те мало що допомагає мені, мало що значить, коли мене благодать опустила і покинула на мою біду.

Тоді нема вже кращого ліку за терпеливість і самозречення, як здатися на волю Божу.

Я ще ніколи не бачив благочестивого і побожного чоловіка, який не зазнав би позбавлення ласки і не чув у собі зменшення ревности.

Жоден святий не був до тієї висоти піднятий і осяяний, щоб він перед тим чи опісля не мав спокус.

Бо спокуса звичайно буває попередньою ознакою втіхи, що надходить.

Тільки тим, хто оберіг себе від спокус, обіцяно небесну втіху: «Тому, хто побідить, — каже Святе Писання, — дам їсти з дерева життя» (Од. 2,7).

Божа ж утіха на те дається, щоб людина набрала сили витримати в прикростях. І на те також приходить спокуса, щоб людина із-за гаразду не пишалась.

Спокусник не спить, і змисловість ще не завмерла, тому не лінуйся готуватися до боротьби; бо ліворуч і праворуч тебе такі вороги, які ніколи не дармують.

Глава 10
ПРО ВДЯЧНІСТЬ ЗА БЛАГОДАТЬ БОЖУ