Читати книгу - "Ми, горобчики"

Підготовка до польоту на Місяць. Видно, як усюди кипить напружена робота. Політ буде здійснено по параболі, обчисленій Шановним Добродієм. Одна тільки заковика, не знаємо, як підняти в повітря запас сухих харчів.

Наш Цвір аж сльозу пустив, так розчулився. Сам він навряд чи встиг би роздобути все. Його політ мав тривати три тижні — туди й назад. Йому потрібні були сухі харчі на три тижні та ще багато дечого. Тому кожен з нас приніс хто крихти, хто комашок, хто пісок для травлення. Одного дня до нас прибули румунські горобці з Турну-Мегурель, знайомі ще з нашого перельоту через Дунай. Вони довідалися про політ, принесли Цвірові подарунок — крихту мамалиги — і вирішили поділитися досвідом. Горобці з Турну-Мегурель здійснювали пробний політ до Тулчі, і політ був успішний. Вони встигли розізлити всіх собак у Тулчі.

— Якщо, — сказали вони, — наш політ до Тулчі завершився успішно, то ваш на Місяць буде ще успішніший.

— Як не бути йому успішним, — погодився Шановний Добродій, — коли він буде здійснений заднім ходом і по параболі. Ви летіли до Тулчі не по параболі й тому відстали від нас, шановний добродію!

Горобці з Турну-Мегурель визнали, що справді летіли не по параболі, бо з Турну-Мегурель до Тулчі не так уже й далеко, аби летіти туди по параболі.

— До Тулчі — так, — хитав головою Шановний Добродій, — а спробуйте полетіти до Браїли, тоді я подивлюся, як ви обійдетеся без параболи!

— Так, домнуле, — погодилися горобці з Турну-Мегурель, — до Браїли справді не долетіти без параболи.

Румунські горобці подалися додому, попросивши нас, коли політ закінчиться успішно, негайно надіслати їм звістку, і ми пообіцяли.

Минуло ще кілька днів ретельної підготовки. Якось примчав захеканий Пішохід, що насвистує.

— Нас випередили! — вигукнув він, і всі ми обступили його, щоб дізнатися, хто нас випередив.

Цвір пополотнів.

Пішохід розповів, як він ішов житом, щоб спіймати комаху, насвистував собі й мимохідь шпигував за кожним стеблом, за кожним житнім колосом, бо саме там ховаються комахи. Тим часом він побачив жайворонків. Жайворонки почепили собі на голови чубчики, а один гордовитий тупцяв тільки на пальцях, вбирався, і ціла зграя помічників щось на ньому зав’язувала, оглядала, чи міцне в нього пір’я, і всі говорили про політ. Пішохід підійшов до них, насвистуючи, і запитав, наче між іншим, про який політ ідеться.

— Та до Сонця, — відповіли жайворонки. — Наш жайворонок полетить до Сонця й назад.

Горобчик, бачачи, що в жайворонка нема ні сухих харчів для польоту, ні піску для травлення, запитав, з чим той летітиме.

— З бутербродом, — відказали жайворонки. — Він летить дуже швидко, йому вистачить одного бутерброда, щоб долетіти й повернутись.

— Він летітиме по параболі? — спитав Шановний Добродій.

— Ні, не по параболі,— відповів Пішохід.

— Він не долетить! — упевнено сказав Шановний Добродій, знявся з гнізда й полетів до жита.

Ми майнули слідом за ним.

У житі знялася метушня. Ми зайняли позицію на дереві, підготовка на ниві вже закінчувалася, і раптом усі побачили, що жайворонок полетів просто вгору, до Сонця, і ми скоро випустили його з очей. Всі ми засмутилися й похилили голови, а жайворонки, вдивлялись у небо, зчинили галас.

Не пам’ятаю, скільки стояли ми так, похнюпивши голови, коли почулося: «Гуп!», — і ми побачили серед жита жайворонка. Всі збіглися до нього.

— Ах! Ах! — лементували жайворонки й били крилами.

Жайворонок лежав у житі мертвий, весь обвуглений.

— Я так і знав, — сказав Шановний Добродій. — Сонце надто гаряче, не можна летіти просто на нього, та ще й з одним-однісіньким бутербродом. Тут потрібна парабола, шановний добродію, і летіти слід кружним шляхом!

Він підбадьорливо поплескав Цвіра по плечу, і ми повернулися на наше дерево, щоб закінчити останні приготування. По дорозі жваво базікали і лишилися дуже задоволені, що обрали саме Місяць, бо Місяць холодний, на нього можна ступити босою ногою й не обпектися, можна обійти його з усіх боків, вивчити і, маючи запас харчів, повернутися назад.

Наступного дня ми встали рано-вранці, востаннє перевірили все потрібне для мандрівки. Шановний Добродій ще раз обчислив параболу і сказав, що помилки немає. Сиворакша з’явилася з усіма тисячею трьомастами бантами, наче на свято. Цвір потискував кожному крило, ми намагалися триматися мужньо, хоч багато хто з нас пустив сльозу, бо все було надто хвилююче. Цвір помахав нам, підскочив і влаштувався на своєму багажі.

Його багаж був великий, як копиця сіна. Цвір постояв на копиці, глянув на обрій, потім на блідий Місяць і гукнув:

— До побачення!

— До побачення! — загукали ми. — Щасливої дороги і благополучного повернення!

А сиворакша промовила по-французьки:

— Бон воаяж![4]

Цвір натужився, поплескав крилами, але не зміг підняти копиці.

— Оце так! — вигукнув Шановний Добродій. — Давайте всі піднатужимося, бо Цвірові важко відірватися від землі.

Ми поплювали на крила, напружилися щосили, але копиця навіть не ворухнулася.

— Що робити? — запитав Цвір згори.

— Подумаємо, — відповіли