Читати книгу - "Голос перепілки"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 72
Перейти на сторінку:
мав декламувати вірш чи співати пісню. З віршем ще так-сяк – осилити можна, а от із піснею все було дещо складніше. У Мартина талант до співу – казала пані Левська. Пані Зося теж повсякчас кивала головою, коли Мартин співав: «З цього хлопця люди будуть». Зате Степанові Реві на вухо наступив не просто ведмідь, а ціла ведмежа родина – саме так оцінила Степанів музичний хист пані Левська. Мартин припускав, що це мало означати. Степан трохи нервувався, що не отримає подарунка, але дав собі слово виляскувати так гучно, щоб приголомшити Святого Миколая й таки отримати від нього винагороду. Мартин був його «приватним наставником» – казав Іван. Репетиції тривали мало не до ночі. І навіть пані Левська не приходила й нічого не казала за Степанові спроби. Десь близько третьої Іван Лаба зістрибнув зі свого ліжка, підійшов до Мартина, шарпнув його за рукав і відчеканив:

– Або ви обидва затулюєте писки, або спите надворі.

– Ого! Ти сказав «писки»? – схопився зі сну Павло, який завжди спав аж до самісінької побудки.

– Гей, Іване! Відмінника пограєш у школі, а ту’ дай змогу хлопцеви дістати подарунок. Іди ліпше спати! – узявся боронити Степана Тодось.

У Степана через Івана щезла охота до всяких проб.[50] Він сумно поплескав Мартина по плечу й почалапав до свого ліжка.

Тодось ніяк не міг заснути. Він знав, що не дістане подарунка, але пісню вивчив: він теж мав дар – казала пані Левська про Тодосів спів. Правда, це було ще перед приключкою із сонним часом.

Діти та їхні вихователі зібралися у великій залі. Учні сиділи на стільцях попід стіною й чекали. Одягнені у святкове вбрання, вони ще раз оглядали свіжонапуцовані черевички, гарно випрасувані біленькі сорочки, поправляли шлейки від штанців і пошепки повторювали свої вірші. Заграла музика. Усі втупилися у двері. Ті врешті-решт розчинилися, і на порозі з’явився червонолиций Святий Миколай у довгому багряному вбранні, високій кармазиновій митрі та з довжелезною дерев’яною патерицею. Доскіпливим позирком він окинув залу, поправив довгу білу бороду й звів брови.

– Чи сюди я мав завітати?

– Так! – почулося зусібіч.

– Чи до чемних?

– Так! – лунало на цілу залу.

– То чи всі були чемні цього року?

– Так, – горлопанили одне наперед одного діти, зиркаючи на повнісінький візок.

– Ну коли так, то будемо дивитися, хто що заслужив сьогодні. А пісні вивчили? А вірші знаєте?

Зала променилася від щастя. Першим ступив на середину Іван Лаба й проказав свій вірш. Святий Миколай заплескав у долоні. Діти відразу підхопили оплески. Свято почалося по-справжньому. Діти одне наперед одного зголошувалися перед Миколаєм. Доспіла й Степанова черга. Він вийшов на середину зали, підвів голову, розклав руки, наче диригент хору, і випустив у світ свою першу в житті «арію», мелодію якої впізнати не міг ніхто. Навіть сам Степан. Пані Левська затулила одне вухо долонею, наче поправляла волосся. Лише Тодось спишна дивився на Мартина.

– Нічого! Хай знають наших!

Тодось теж заспівав пісню й проказав вірша, поглипуючи на пані Левську. Та вона незрушно спозирала то у вікно, то на свої пальці, навіть ані разу не поправивши на шиї хустинку, що вона завжди робила. Пані Зося також гляділа у вікно. Мартин бачив, як вона зітхнула і як сумно зиркнула на пані Левську.

Обіч Миколая ішов Ангел, цурпелячи візок із подарунками.

Кожен спозирав на той сліпучий візок і не дихав.

– Це тобі, Іване! – простягнув Миколай найперший блискотливий згорток Іванові.

– Дякую, – ухопив подарунок Іван.

– А це тобі, Степане!

– Дякую!

– Це тобі, Павле! Це тобі, Олексо! Це тобі, Петре! – промовляв Миколай до кожного, простягаючи лискучі згорточки.

Ангел неквапом ступав далі, погойдуючи крилами й двигаючи за собою візок. Діти затамовували перед ним подих, очікуючи на омріяний згорточок. Коли Ангел приступив до Мартина, хлопець застиг: Ангел раптом виявився не справдешнім, а паном майором, який забирав Мартина від Трохима. Мартин так і не зрушив із місця. «Знав би Тодось!»

– Це тобі, Мартине! – звернувся Миколай до хлопця.

– Дякую! – тихцем прошепотів Мартин. Скільки всього на один день! Мартин тримав у руках лискуче, загорнене у фольгу пуделко[51] й не дихав. Пальці ковзали по сліпучій глянцевій гладіні й завмирали від ледь чутного шелесту. «Це мені?» – токотало в грудях. «Це мені!» – тенькало серце.

Тодось стояв обруч Мартина й уже майже не дихав, поглипуючи на Мартинів глянцевий пакунок. Він так доскіпливо вдивлявся в Миколая, що аж світ ішов йому перекидьки перед очима. Витягував шию, виструнчувався, наче проковтнув палицю. Можливо, пані Левська забула сказати Миколаєві про його витівки в сонний час. Миколай крутнувся до Ангела, якось дивно баламкнув йому рукою, і той видобув зі свого візка довгу тоненьку лозину.

– Це тобі, Теодоре.

Тодосеві руки припнулися до штанів. Він не ворухнув ними, як і не ворухнув

1 ... 18 19 20 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голос перепілки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голос перепілки"