Читати книгу - "Лабіринт"

144
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 265
Перейти на сторінку:

Батько підійшов до неї і торкнувся її щоки.

— Про вірнішу та мужнішу донечку годі й мріяти.

— Тоді чому ти невпевнений у мені?

Деякий час він вагався, Алаїс подумала, що вона таки вмовила його. Проте все залишилось, як завжди: його лице набуло незворушного виразу.

— Ти маєш показати мені труп, — відповів батько, понизивши голос, — решта — моя справа.

Дзвони собору Сен Назер дзвонили втретє, коли вони виїхали із Західних воріт Шато Комталь.

Батько їхав першим, а за ним — Алаїс і Франсуа. Дівчина почувалася одночасно нещасною та винною через те, що її дії спричинили ці раптові зміни з її татом, а також вона була розчарованою, бо не розуміла, в чому річ.

Вони обрали шлях уздовж вузької грунтової дороги, що звивисто петляла, ведучи до обніжжя пагорба нижче від стін Ціутата, й знов і знов повертаючись на свої сліди. Нарешті досягши рівнини, вони пустили коней легким галопом.

Вони рухалися за течією річки. Нещадне сонце пекло їм у спини, коли вони перетинали болота. Цілі рої мошки та чорних болотяних мух вилися над рівчаком, деякі комахи вовтузилися у тихій, повільній воді. Коні тупотіли ногами, махали хвостами, даремно намагаючись зашкодити міріадам комах кусати їхні тонкі шкури.

Алаїс побачила групу жінок, що прали одяг на тінистому мілководді іншого берега річки Од. Стоячи по пояс у воді, вони били тканину на пласких сірих каменях. Над єдиним дерев’яним мостом, що з’єднував болота та північні села з Каркассоною й передмістям, чувся монотонний гуркіт коліс.

Велика юрма селян, хлібопашців і торговців перебиралася убрід, через наймілкіше місце. Дехто ніс дітей на плечах, хтось гнав стадо кіз чи мулів, усі прямували до базару на головній площі.

Трійко людей їхали мовчки. Коли звернули з відкритої місцевості у затінок верболозу, Алаїс відзначила, що вона відволіклася від своїх думок, заспокоєна звичною ходою коня, співом птахів та нескінченним скрекотінням цикаду комишах. На якусь мить вона навіть забула про мету їхньої подорожі.

Утім, дівчина прийшла до тями, коли вони досягли узлісся. Рухаючись вервечкою, вони прокладали шлях між деревами. Тато Алаїс несподівано обернувся і посміхнувся їй. Алаїс була вдячна йому за це. Вона почувалася знервованою, нашорошеною і прислухалась до кожного тривожного звуку. Верболози, здавалося, зловісно нависали над головами, і вона уявляла в темряві очі, що спостерігали за їхнім рухом і чекали. Кожен шелесту траві, кожен помах пташиного крила змушували її серце тріпотіти.

Алаїс навряд чи знала, на що вона очікувала, але коли вони досягли галявини, все було тихо й мирно. Її кошик стояв під деревами там, де вона його залишила, вершечки рослин вибивалися з тканини. Вона спішилась і віддала поводи Франсуа, потім пішла до води. Її знаряддя лежало на тому ж самому місці.

Алаїс аж підскочила від доторку батькової руки до її ліктя.

— Покажи мені, — промовив він.

Не кажучи ні слова, вона повела батька вздовж берега, доки вони не дісталися того лиховісного місця. Спочатку Алаїс нічого не побачила і на якусь хвильку навіть подумала, чи це їй бува не наснилось. Але в очереті, трохи нижче за течією, пливло тіло.

— Он там, біля вигину, — вказала вона нарешті.

Замість послати Франсуа, батько, на її подив, зняв свого плаща та зайшов у річку.

— Залишайся тут, — кинув він їй через плече.

Алаїс сіла на березі, підперла підборіддя колінами, спостерігаючи, як її тато просувався до мілководдя, незважаючи на те, що вода лилася йому в чоботи. Діставшись тіла, він зупинився і витяг меч. Пелетьє вагався хвильку, ніби готуючись до найгіршого, потім кінчиком леза підняв із води ліву руку чоловіка. Покалічена рука, опухла та синя, певний час лежала непорушно, потім неначе жива зіслизнула із срібного леза до руків’я. Ще через мить вона впала у річку з глухим плюскотом.

Він вклав свого меча у піхви, обернувся і перекинув труп. Тіло різко загойдалось у воді, потім голова важко нахилилася, ніби намагаючись відділитися від шиї.

Алаїс швидко відвернулася. Вона не хотіла бачити відбиток смерті на обличчі невідомого чоловіка.

Настрій її батька геть зовсім змінився, коли вони поверталися до Каркассони. Очевидно йому полегшало, неначе тягар упав із плечей. Він обмінювався веселими репліками з Франсуа і, коли дочка зустрічалася з ним поглядом, він лагідно всміхався.

Попри втому та розчарування від того, що вона анічогісінько не розуміє, Алаїс була також сповнена відчуття, що все гаразд. Усе було як за старих часів, коли вони з батьком виїжджали покататися верхи й мали досить часу насолодитися товариством одне одного.

Коли вони повернули від ріки та попрямували назад до Шато, цікавість узяла гору і, зібравши всю свою мужність, Алаїс таки поставила батькові запитання, що вертілося в неї на язиці відтоді, як вони вирушили.

1 ... 18 19 20 ... 265
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лабіринт"