Читати книгу - "Вибрані твори"

Секретар ще раз здивовано глянув на новоявленого новеліста. Незвичне поводження Карпа Макаровича не дозволяло глузувати, і він мовив серйозно і стримано:

— Все життя від цього залежить? Але ж ви сказали, що це вперше й востаннє. Значить, ви не думаєте цим першотвором прокладати собі письменницьку путь. Навіщо тоді й друкувати так нагально й обов'язково?

— Я не можу вам сказати, через що це так. Але обов'язково й негайно, коли ви не хочете погубити мене... Що забагнеться, вимагайте потім від мене, нагружайте якою схочете працею, скорочуйте платню, але надрукуйте це оповідання, надрукуйте мої «Любовні пригоди».

Урочисто-благальний тон завжди плохенького Карпа Макаровича переміг. Видно було, що в житті цієї людини скоїлось щось надзвичайне, несурядне.

— Гаразд! Я покажу редакторові, хоч у недільному додаткові ми й не звикли друкувати любовних пригод.

Та своєму постійному співробітникові можна зробити виняток, коли, певна річ, ваше оповідання має художній інтерес.

— Воно має життьовий інтерес, — з притиском підхопив Карпо Макарович. — Коли-небудь я вам оповім його трагічну історію. Не вимагайте цього зараз. Рана ще надто свіжа й роз'ятрена. Не вимагайте!

— Та ні ж бо, товаришу! Хай ваша історія лишиться при вас. Нам із редактором важно задоволити читачів справді цікавим і корисним художнім матеріалом. Давайте ваш манускрипт.

Токненький школярський зшиток, списаний рівними акуратними рядками, перейшов до рук секретаря.

— Вам легко буде читати: я переписував три рази.

— Гаразд, гаразд! Не турбуйтесь. Завтра знатимете його долю.

«Кароліно Петрівно! Ви знаєте: я — маленький чоловічок, такий маленький, як чоловічки в Ваших прекрасних очах. Та хіба й маленькі чоловічки не мають права на велике щастя? Зробіть мене щасливим, Кароліно Петрівно! Адже я не знав досі, що таке щастя. Безрадісна була моя життьова путь, мов безкрайня телеграфна лінія. День до дня схожий, як телеграфні стовпи. Сірі, одноманітні. І думки, як дроти, довгі, нудливі, однотонні. Ви увірвалися в моє життя метеором. Ви ж така метеорна, Кароліно Петрівно, моя красна Ліночко — дозвольте мені хоч у листі Вас назвати так: красна Лі-ноч-ко!..

Коли Ви проходите повз мене, одне непереможне бажання опановую всю мою істоту: розпаритися в легку хмарку, оповисти Вас прозорою променистістю й так у солодкій млості бути з Вами скрізь, почувати кожний атом Вашого тіла, кожний кучерик на Вашій ніжній шийці, коливатися разом із кожним Вашим рухом.

Не смійтеся з мене — я не шукаю слів, я пишу так, як думаю, а думаю про Вас я завжди, повсякчас, невідступно, з солодким болем і з незміренною радістю.

Коли Ви одного дня забули на моєму столі свої рукавички (це я їх украв, простіть мене, — я не міг їх не вкрасти!) — це був найщасливіший день у моєму житті. З того часу вони завжди зі мною, в боковій кишені мого піджака. Коли ніхто не дивиться на мене, я зідхаю глибоко й часто — й чую Ваші рукавички на своїх грудях. Потім я притискаю їх до свого обличчя й жадібно вдихаю їх аромат — від них пахне Вашими пальчиками.

Я знаю: Ви дивитесь на мене, як легкий аеро з-під хмар на тяжкі незграбні трамваї, що їх ганяють щодня по тих саме рейках туди й сюди, з зупинками на тих саме місцях — все життя від дня народження на заводі й до смерти серед іржавого кладовища в ремонтному парку. Але й аеро відпочиває на землі. Невже Ви не можете на час знизитися до мене? Ліночко, моя красна Ліночко, я не прошу чогось великого, нездійсненного! Я прошу тільки коли-не-коли побути зі мною, прошу мати право дивитися на Вас, не ховаючи свого зору, розмовляти не про службові справи, а так, як коливається дим понад містом, вільно, бездумно. Я ж бо Вас люблю. Яка жінка не любить, щоб її любили? Хай це буде непоказна, маленька людина — та ж важно, що вона ВАС любить, що ВИ центр її помислів, її мрій, Ви стаєте вищі від того, гордовитіші...

Ліночко! Не смійтесь, не глузуйте, не зневажте мене, мого глибокого, пристрасного, як думки матері про хору дитину, почуття. Не дивуйтеся, коли я закінчу цього листа таким, може, несподіваним, по-міщанському прозовим проханням:

„Підемо разом у кіно“... Я чую, Ви регочетесь. Ви не в силі втриматись. Після всіх романтичних слів така наївна пропозиція. Ні, не наївна, моя красна Ліночко! В кіно, коли загасне світло, Ви не бачитимете, хто сидить попліч Вас. В кіно ми обидва дивитимемось на одне і — мрію — може, один відгомін те одне викликатиме в наших душах. В кіно Ви забудете звичайні наші взаємини, забудете ті буденні умови, де відбуваються наші службові зустрічі. В кіно ми рівні глядачі...