Читати книгу - "Розстрільний календар"

8 лютого 1946 року загинув мистецтвознавець Сергій Гіляров

Раздел готического искусства Гиляров читает с таким воодушевлением, что непосвященный студент может сделать вывод, что это было настоящее искусство и что пролетариату не под силу строить свое искусство.

Із анонімної статті у журналі «Кино-кадры»

Колекція музею художнього мистецтва, де працював після звільнення Гіляров, була ідеологічно ворожа режиму. Працівникам доводилося виправдувати сам факт існування світового мистецтва та необхідність ознайомлення з ним.

Знавець світової культури Гіляров, звісно ж, був невиїзним, не мав достатньо літератури та довідників, але листувався з колегами іноземними мовами. Цього вистачило, щоб у 1933 році посадити його до в’язниці за «активну участь у контрреволюційній організації і шпигунському характері зв’язку із закордоном». Після десятків жорстоких допитів та семимісячного ув’язнення його випустили через відсутність доказів. Згодом він зміг повернутися до рідного Музею мистецтв при ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків).

Коли почалася війна, Гіляров відмовився евакуюватися з Києва і лишився на окупованій німцями території — хранитель мав перебувати біля експонатів. На жаль, Сергій Олексійович не зміг запобігти пограбуванню музею. Проте, щоб хоч частину шедеврів залишити нащадкам, Гіляров погодився бути директором музею, щодня ходив туди на роботу. В газеті «Нове українське слово» вийшла низка його публікацій про діячів культури німецького походження. Він завжди і скрізь писав про художників, але водночас наголошував на раніше табуйованих темах: колгоспах, Голодоморі, церквах, знищених більшовиками у Києві... На виставці Музею-архіву Переходової доби, створеного групою київських науковців у 1942 році, були продемонстровані тисячі документів, фото, свідчень. Професор Гіляров одним із перших розповів світові про знищення більшовиками найдавніших храмів, пам’яток культури та мистецтва.

30 грудня 1945 року мистецтвознавця заарештували вдруге. Його звинувачували у співробітництві з нацистською владою під час тимчасової окупації Києва. В «особистому свідченні» зафіксовано діалог дослідника зі слідчим:

— Чому ви залишилися на окупованій території і працювали на німців?

— Я усвідомлював, що моя поведінка, мої антирадянські випади в епоху окупації не можуть минутися для мене безкарно, якщо повернеться радянська влада. «Ми залишимося тут до останнього подиху або до переможного кінця», — казав я всім, хто радив мені їхати.

Гіляров зізнався, що його лякала політика червоного терору: «Я не міг прийняти деяких реформ у сфері народного просвітництва, коли на посади професорів призначалися люди без необхідної кваліфікації... До колективізації в мене було внутрішньо негативне ставлення. Через ці суворі й жорстокі методи... Неприйнятною була для мене й художня політика радянського уряду. Продаж через Держторг за кордон музейних цінностей як наших, українських, так і столичних музеїв. Я схильний бачити в цьому шкідливу антирадянську ініціативу. Я намагався в порядку відомчої підлеглості протестувати проти цього, але, звичайно, дарма... Нарешті, я дуже негативно ставився до знищення пам’яток архітектурної давнини в Києві. Протестувати чи виступати проти цих руйнацій я не бачив можливості, оскільки вони були санкціоновані вищими урядовими органами».

До справи долучили доноси й посилання на гіляровський коментар до картини Пітера Брейгеля «Сліпі». Мовляв, хтось чув під час його лекції, як народ іде за сліпцями і впаде вслід за ними в провалля...

Сергій Гіляров помер 8 лютого 1946 року у Лук’янівській в’язниці Києва. Офіційною причиною смерті було названо запалення легень. Згодом з’ясувалося, що науковець помер від виснаження — відмовився від їжі, оголосивши голодування.

Джерела

Безручко Олександр. Професор Сергій Гіляров: Етапи творчого і педагогічного шляху // Студії мистецтвознавчі. — 2010. — № 3(31). Режим доступу: https://goo.gl/7wJfha

Безручко Олександр. Сергій Олексійович Гіляров: доля вченого та мистецтвознавця на тлі війни // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2011. — № 1 (36). https://goo.gl/9JJciv

Гедз Віталій. Музеї Києва під час нацистської окупації // Історія повсякденності: теорія та практика: матеріали Всеукр. наук. конф., Переяслав-Хмельницький, 14—15 трав. 2010 р. — Переяслав-Хмельницький, 2010. Режим доступу: https://goo.gl/ vVEnqP

Гіляров Сергій Олексійович // Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті. — К.: Світ Успіху, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/rmwlrp

Іванов Юрій. Гілярови — на всі часи. Історія одного родоводу // Дзеркало тижня. — 2005. — 8 липня. Режим доступу: https://goo.gl/Mu1ovN 9 лютого 1923 року 38 борців українського національно-визвольного руху підняли повстання у Лук’янівській в’язниці14

Після революційно-воєнних 1917—1921 років боротьба проти окупантів України звузилася до невеликого за розмірами острівка надії на свободу. Серцем його був Холодний Яр. 1922 рік почався новою, відчайдушною хвилею опору тих небагатьох «лицарів абсурду», які ще мали силу опиратися. Але на той час більшовицька репресивна машина отримала міцне підґрунтя і працювала на повну силу.

ЧК переграла українських повстанців руками самих українців. У тому самому 1922 році чекістами була проведена серія операцій зі знешкодження повстанського ядра в запіллі. Вони створили фальшивий повстанський штаб, від імені якого працювали завербовані колишні старшини УНР. Агенти виходили на зв’язок з отаманами й активно розробляли їхнє оточення. Здавалося б, їхня діяльність мала викликати підозру в загартованих не одним роком війни бойовиків, але загальна виснаженість, зневіра і хитра радянська політика непу зіграли свою роль.

У середині вересня 1922 року багатьма губерніями прокотилася хвиля арештів працівників місцевих повстанських комітетів та інших підпільників, ув’язнили майже тисячу осіб. А наприкінці вересня відбулася сумнозвісна нарада отаманів під Звенигородкою, яку скликали агенти ЧК Петро Трохименко («Гамалій») та Юхим Терещенко («Завірюха»). Ця операція зі знешкодження повстанської верхівки мала дві назви: «Заповіт» або «Щириє». В результаті майже всі ключові воєначальники українського повстанського руху опинилися у Лук’янівській в’язниці.

Вирок «рыцарям бандитизма» винесли 2 лютого 1923 року — розстріл. Звичайно ж, на повстанців не поширювалася проголошена тоді амністія до 5-річчя Жовтневої революції. Та, програвши свою війну, засуджені на смерть лицарі духу вирішили не віддавати ворогові останню битву.

9 лютого 1923 року, о 8:30, в одну з камер, де сиділо 14 холодноярівських отаманів, як зазвичай, подали бак з окропом. Обливши окропом охоронця, в’язні забрали ключі та револьвер. Бій точився близько чотирьох годин. Повстанці прекрасно розуміли, що шанси на життя дорівнюють нулю. Захопивши в тюремної охорони кілька рушниць, менше ніж 30 чоловік билися як леви проти переважаючої сили ворога, на озброєнні якого були навіть кулемети. Рештки набоїв використали для себе — «щоб від своєї, не чекістської». «Живе Україна!» —