Читати книгу - "Розстрільний календар"

останні слова, що, ймовірно, промовив Андрій Чорнота, виринули й потонули у глухих стінах кам’яної пастки людських доль.

Тих, хто вижив, свідомо не стріляли на місці. Після катувань комендант Лук’янівки М. Ріхтер власноруч постинав їм голови сокирою.

Загибель очільників одного з найлегендарніших рухів українського опору окреслила початок довгого і темного етапу для всього українського народу. Але Лук’янівська в’язниця стала свідком того, як з уламків дійсності народжується надія на майбутнє. І сьогодні вже від нас залежить, чи буде воно переможним. 10 лютого 1969 року намагався вчинити самоспалення вчитель Микола Береславський15

Береславський планував провести акцію біля пам’ятника Тарасу Шевченку, але передумав робити це просто неба — був дуже сильний мороз, падав сніг, тому в парку майже нікого не було. Взявши з собою заздалегідь виготовлені транспаранти з гаслами «Боріться за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури!», Береславський зайшов до вестибюлю головного корпусу Київського університету.

Заховавши каністру з бензином за два кроки від себе, за дверима, він голосно звернувся до студентів та викладачів зі словами: «Хай живе самостійна Україна!», «Припиніть дискримінацію українського народу!»

Більше нічого зробити Береславський не встиг. «Я ще не скінчив говорити, — згадував він, — коли до мене підскочили, зірвали з мене ці транспаранти, руки скрутили — там здорові такі, я вже не пам’ятаю, бо я в такому нервовому стані був — чи це були молоді студенти, чи це були вже немолоді люди, але знаю одне, що були міцні та здорові. Схопили і, видно, телефонували, бо мене протримали недовго в такій невеличкій кімнатці».

Швидкість та злагодженість дій вражає: студенти чи викладачі, які схопили Береславського, добре знали, що робити. Вже за 10—15 хвилин до університету приїхали представники КДБ. Активіста повезли спочатку до республіканського КДБ, а потім — до обласного. Микола Береславський впродовж 1960-х років активно поширював самвидав та інформацію про арешти й переслідування української інтелігенції, писав протести до вищих інстанцій про порушення законів. 10 лютого 1969 року він заходив до університету, обвішаний транспарантами, маючи на утриманні трьох неповнолітніх дітей і хвору матір.

30 травня 1969 року Береславський був засуджений Київським обласним судом за статтею 62-1 («Публічні заклики до зради Батьківщини, вчинення терористичного акту або диверсії») Кримінального кодексу УРСР до 2,5 року ув’язнення в мордовських таборах суворого режиму. Там Береславський неодноразово голодував на знак протесту проти тюремних порядків.

В інтерв’ю 2001 року він згадував: «Лежав у лікарні, не давали мені лікування те, що треба. Я відчував сильний біль — голов­ні болі та інші, у мене виразка шлунка, а вони не давали терміново ліків — я оголошував голодівку. Потім був такий випадок. Один молодий в’язень, хлопець, кинувся на заборонену зону, почав там кричати, матір кликати. Він був хворою людиною. Його охоронці застрелили. Ми оголосили акцію протесту проти цього. За це теж карали — ШІЗО».

Після звільнення в 1971 році Микола Береславський намагався творчо працювати і мати зв’язки з видавництвами, співпрацював із самвидавними журналами «Український вісник», «Пороги», «Монастирський острів», з газетами. Його невеликі дописи, повідомлення, нариси потрапляли за кордон, друкувалися в Америці, Канаді, Франції.

Береславський жив у Дніпропетровську, де довгі роки після звільнення за ним стежили і здійснювали обшуки. Ще невеличкий витяг зі спогадів дисидента: «Після звільнення був на мене різноманітний тиск. Наприклад, у мене декілька разів були обшуки, забрали дуже багато мною написаного. Або за совєцької влади були заборонені деякі твори відомих людей — їх вилучали. Бувало, що при одному трусові вилучали більше сотні різних документів. Ці обшуки бували частенько, десь разів вісім-десять, і весь час щось забирали».

Під час радянських свят дисиденту заборонялося виходити з квартири, з двору...

Лише за рік після проголоення незалежності України, 28 серпня 1992 року, Береславського реабілітували.

Джерела

Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956—1987). — Х.: Фоліо, 2003. Режим доступу: https://goo.gl/ 80NQlE

Овсієнко Василь. Інтерв’ю Миколи Олександровича Бере­славського 2 квітня 2001 р. // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2008. — 7 липня. Режим доступу: http://goo.gl/RTrh39

Рапп Ірина. Береславський Микола Олександрович // Диси­дентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 18 квітня. Режим доступу: http://goo.gl/rShNGr

11 лютого 1963 року в Києві розпочалася Республіканська конференція з питань культури української мови. Учасники конференції порушили питання про надання українській мові статусу державної

Організаторами конференції були Київський державний університет та Інститут мовознавства Академії наук УРСР. Громадський резонанс мали виступи й культурно-мовна діяльність письмен­ників Максима Рильського, Костянтина Гордієнка, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Шумила, Петра Панча, Дмитра Білоуса, мовознавців Михайла Жовтобрюха, Віталія Русанівського, Миколи Пилинського та багатьох інших.

Конференція стала публічним протестом проти політики партійно-радянського керівництва у мовній сфері. Учасники конференції виступили за надання українській мові статусу державної.

Конференція проходила у «жовтому» корпусі Київського університету на бульварі Шевченка. Інформаційний вибух стався, коли слово для виступу дали молодій дослідниці Лідії Орел. Вона розповіла про реальний стан української мови, про витіснення її з усіх сфер життя.

Наступним виступив диктор Петро Бойко. Він пропонував усунути такі слова, які вважалися нібито українськими, але були скальковані з російської мови. Того самого вечора в ефірі він зачитав відредагований текст, без «радянських» адаптацій.

На конференції прозвучало 27 доповідей. Учасники форуму звернулися до ЦК КПУ та уряду України з клопотанням ввести в усіх дошкільних, загальноосвітніх і середніх спеціальних навчальних закладах українську мову навчання, усю документацію в установах, підприємствах, на транспорті і в торгівлі вести рідною мовою. У клопотанні йшлося також про збільшення видання наукових праць, художніх книжок і підручників українською мовою та виробництва українських фільмів.

Джерела

Грабовський Сергій. Від «Культури мови» до «Інтернаціоналізму чи русифікації?»: напівзабута сторінка українського життя у лютому 1963 року // Радіо Свобода. — 2008. — 13 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/lw8RER

Грабовський Сергій. Непокора-1963: забуттю підлягає? Режим доступу: https://goo.gl/ZVqdww

Єрмоленко Світлана. Культура мови. Режим доступу: https://goo.gl/N9yBHS

У Києві розпочалася конференція з питань культури української мови: календар https://goo.gl/7zXlX7 19 лютого 1973 року заарештований поет Степан Сапеляк16

Я не можу сьогодні розповідати конкретні судові справи, конкретні долі... Я просто назву тут,