Читати книгу - "Перли і свині"

Загалом пан динозавр Ді1, з елегантним синюватим відтінком шкіри, з рожевим гребінцем на тім’ячку, мав досить хвацький вигляд. Пан Ді1 був шляхтичем не одного і не другого покоління. Пан Ді1 мав від уряду упорядковувати закони, та й так він мав в ієрархічній драбині статус – неабияке цабе. Головне завдання полягало у дурній рибі, котрій набридло плавати за головним озером, віддаватися у сітку третьорозрядним динозаврам; але ця дурнувата риба пливла за тим островом, де її найменше споживали. А серед науковців головного озера почала визрівати думка, що й у риби теж є інтелект. Над країною висіла чорна тінь інфляції. Тому два острови знаходилися у бойовій готовності… А Ді1 попутно займався розробкою славетної вакцини.

У той час, закутана у теплий плед через нежить, дружина Ді1 начитувала молюску листа, а вірніше, писала анонімку на свого чоловіка. Точніше, це була не анонімка, а філософський трактат, приторочений до буденного штопання шкарпеток. Так-от: час – ефірна річка, в яку вступаєш беззастережно, але потім, оговтавшись, ми доходимо висновку, що ми – на кінці ріки, там, де вона починалася. Коло Творця, що ніколи не розімкнеться. Ну, а наші видумки, як там гадають наверху – хто його знає…

До неї делікатно постукали. Гостем виявився великий, з різноколірними щупальцями глист, що мешкав у нутрощах тиранозаврів, а тому знав усі плітки. Пані Ді1 приємно заскочена. Цей глистюк, що ніяк не належав до типу динозаврів, навіть багатоногих, мав свій не хибний, проте трохи сумнівний погляд на життя країни. Колись це була одна-єдина держава, але потім з невідомих причин поділилася на два континенти. Всі другорядні особи, на кшталт різноколірного глиста, мешкали на плавучому острові. Все вказувало на те, що цей острів має штучне походження…

Перше, що потрапило в око нашим подорожнім, – це невимовна, у стократ розквітчана фарбами природи стихія. Велетенська, широка смуга автобану, що вела до океану. І безліч молоді, літніх людей і дідів та бабів узагалі. Вони нічим не різнилися від людей, а навпаки, були дуже гарними з лиця, чорнобровими і синьоокими.

У першого покоління ящурів росли хвости. І дозрівши до повноліття, вони прибирали їх у косметичному салоні. Але більшість – це були високі красені і красуні. До самого океану тягнулися довгі, велетенські акваріуми, де можна було перекусити і добряче провести вечір. Столи, розквітчані десятками фарб усіляких наїдків. Молоді та старі просто руками запихали їх собі до рота, повторюючи: «Може, вже завтра не вдасться». У велетенському «Макдоналдсі» люди справді запихали велетенські кавалки за щоки, потім билися писком об стіл і помирали. Це були ті, в кого закінчилися патрончики. Коли душі їхні відлітали, спеціальні рахівники заносили числа за списками. За хвилину-другу приїздив чорний катафалк, який на вигляд був подібний до велетенського равлика. Їх вантажили сотнями і вивозили до океану. У повітрі тріщали металевими дзьобами і крилами комахоподібні істоти; але то були не істоти, а синки мажорних батьків, що на своїх мініатюрних гвинтокрилах зліталися на свіжину.

Скажімо так: війна б не розпочалася, аби не велетенський Омар, що розлігся серед океану і тупою незграбністю загрожував гибеллю двох плавучих держав. А полюбляв він відпочивати на лівому березі порожнього континенту, жерти молюсків і всіляку там динозаврячу мілкоту. Ось туди і підгріб Абрахам Лі, найстаріший наш приятель. Всіляка там дрібнота оточила його кільцем і тикала пальцями. Показувала роздвоєні язики, зелені дупи, доки не рявкнув сам Омар. І на тисячі кілометрів зробилося тихо, принаймні годину над океаном лежав вологий спокій, було чутно лише нерозбірливе бубоніння Абрахама Лі, яке не заслуговувало, щоб брати його до уваги.

Абрахам Лі швидко докумекав, що ще є чогось достобіса на цьому плавучому острові. Тож напевне він упросив викопати колодязі і замастив їх цементом. А ще він наробив вітряків, що давали струм, нагрівали воду, готували їжу. За місяць він навчив міністра, а той наказав шити чудернацький, але достобіса гарний одяг, а дітям клепати цяцьки – зелені, сині, різних ґатунків. За тиждень малеча і дорослі із сусіднього острова поволі сповзалися подивитися на це диво. Абрахам Лі мав уже підлеглих, які робили викройки, штопали і шили. І за місяць король сусіднього острова лишився наодинці. Монарх не розумів, у чому справа.

А тим часом Абрахам Лі нарешті змайстрував примітивного проектора. Війна сама собою відпала. Велетенського Омара затягнули буксирами в лагуну, обтикали електродами і з’їли на велике свято незалежності. Король з королевою сиділи на троні, а в них у ногах, певне, радісний з такої нагоди, сидів сам Абрахам Лі, найгеніальніший винахід Господа Бога. А тому, коли я, Ізраїль і Рита застали його в такому положенні, він лише блаженно скалив зуби і все говорив: «Ось я вам… ось я вам…» Але зараз, і потім, і ще потім мета нашої втечі чи мандрівки давно зітерлася тонкими гранями.

Палац також нагадував велетенський скляний барак, повний наїдків і равликів-трунарів – з контрабандою вакцини не могла впоратися і сама держава. Динозаври падали лантухами на підлогу з недожованою травою у роті, і тільки віддалеку було чути загрозливе металеве бряжчання. Туди-то наша трійця і надумала вирушити, бо інакшого виходу не було. Король і королева доброзичливо з нами попрощалися, поклавши руку на серце – знак вірності і любові. Мажори сиділи в своїх металевих каркасових гелікоптерах, перетріскувалися, хижим оком поглядаючи на прибульців.

– Хто мені в біса скаже, де ми знаходимося? Чи, може, нас черви точать у земельці? – скиглив Ізраїль.

До нас підшкандибав скарлючений дідок і щось швидше заспівав, аніж заговорив на вухо. Ізраїль відвернувся, гадаючи, що у нього просять милостиню, і демонстративно перднув. Але дід ніяк не хотів відступитися, плентався за ним від столу до столу.

– Та нехай уже скаже, трясця його матері, – визвірився я. – Так хоч ми будемо мати спокій.

І всі ми троє пішли за дідом. Але сталося щось