Читати книгу - "Вовк-тотем"

їжі, ніж схудлі за зиму живі тварини. Старий, вказуючи на снігову западину, засміявся:

— Степові вовки вміють пожити ще краще, ніж люди. Це у вовків чабани навчилися того, коли слід різати корів і овець та заморожувати їхнє м’ясо про запас — саме на початку зими, коли тварини нагуляють жирок.

Бар та інші собаки, побачивши живих кіз, кинулися сюди, загрузаючи в снігу на кожному стрибку — в них прокинулись мисливська жилка й жадоба крові. Однак і вони зупинилися на місці, де закінчувалися вовчі сліди, не наважуючись просуватися далі вперед, однак витягуючи нервово шиї й завиваючи та гавкаючи на дзеренів.

Декілька боязких дзеренів так злякалися, що стрімголов кинулися в снігове «озеро», однак, не зробивши й кількох кроків, провалилися під кірку і з клекотанням пішли на дно снігової ями крізь пухкий і розсипчастий сніг. Вони борсалися з усіх сил, однак уже за мить зникли з очей, хоча сніг за ними ще стікав униз, ніби в пісковому годиннику, і чим далі, тим глибше, утворюючи на тому місці вир. Одному з баранів тієї миті, коли кірка тріснула, вдалося зачепитися передніми копитами за відносно тверду поверхню, тоді як задня половина його тіла опинилась у сніговій ямі, тож на короткий час він зміг урятувати одну свою половину.

Дорогу в снігу нарешті прокопали, і вози спустилися згори. Дійшовши до кінця дороги — а далі рухатися вони вже не могли — вози зупинилися рядком і люди почали відкидати сніг, щоб звільнити місце для вантажу.

Усі чоловіки підійшли до Біліґа. Він сказав:

— Погляньте, як міцно змерзся сніг із західного боку! І ямок у снігу там майже немає, натомість багато «міток» дзеренів і слідів від їхніх копит — видно, чимало кіз таки втекли.

Чабан Санж сказав:

— Однак, я дивлюся, що й вовки тут припустилися прорахунку — якби їхній ватажок послав трьох-п'ятьох із них перекрити цей шлях, то вони б не втратили жодної кози з цієї отари.

— Якби ти був вовчим ватажком, то б, напевне, помер з голоду, — пирснув Біліґ. — Якщо вбити всіх кіз за один раз, то що ти наступного року їстимеш? Вовки не такі жадібні, як люди, і розраховують усе краще за нас! Вони знають, як зводити рахунки!

— Ну, цього року дзеренів так багато, що вбий їх ще з тисячу, все одно всіх не переб’єш, — засміявся Санж. — Я ж хочу заробити побільше грошей, поставити собі нову юрту й одружитися.

— А що робитимуть твої діти й онуки, коли настане час одружуватися, а в степу не виявиться жодного дзерена? — запитав Біліґ, пильно дивлячись на нього. — Ви, молоді, чим далі, тим більше поводитеся тут, як захожі чужинці.

Побачивши, що жінки вже розвантажили вози і розчистили рівчак, прокладений вовками, коли ті тягали туші дзеренів, Біліґ піднявся на один зі снігових заметів, підняв голову до блакитного неба й почав читати якісь слова. На догадку Ченя, Старий просив у Тенґера дозволу для людей витягати зі снігу кіз. Старий заплющив очі і так завмер на певний час, потім розплющив їх і звернувся до всіх:

— Під снігом є багато мерзлих кіз і вони нікуди не дінуться, тож притримаємо трохи свою жадібність і спочатку звільнимо всіх тих, що залишилися живими, а потім повернемося і вириємо мерзлих. Якщо Тенґер не дозволив цим козам померти, ми, люди, теж повинні зберегти їм життя. — Потім Старий нахилив голову і сказав до Ченя Чженя й Яна Ке: — Коли Чингісхан влаштовував облави, він наприкінці відпускав частину жертв. Тому монголи вже впродовж кількох сот років, улаштовуючи облави, не винищують тварин дощенту, тому й мають щороку кого ловити. Цього вони теж у вовків навчилися.

Старий Біліґ розподілив між усіма родинами ділянки, на яких вони мали збирати й відкопувати дзеренів, і наказав працювати. Дотримуючи правил мисливства в степу, найближчі до возів відрізки, де баранів було побільше й звідки їх було легше носити, дісталися Біліґу й молодим пекінцям.

Біліґ повів Ченя Чженя з Яном Ке до свого воза, з якого зняв два товстих рулони повсті, кожен з яких виявився метрів зо два завширшки й чотири метри завдовжки. Було схоже, що на повсть заздалегідь розбризкали воду, тож вона на морозі затверділа. Чень Чжень і Ян Ке взяли по рулону й пішли стежкою вперед. Біліґ закинув на плече довгу жердину, зроблену зі стволу берези, до кінця якої було прив'язано залізний гак, скручений із залізного дроту. Бат і Ґасмаа, також тягнучи за собою повсть, підійшли до глибокого снігу, а малий Баяр з довгим гаком на плечі йшов за батьками.

На межі перед заглибиною Старий наказав двом пекінцям розгорнути один з рулонів і розстелити зверху на снігову кірку, після чого попросив кремезного й важкого Яна Ке стати на повсть, щоб перевірити, яку вагу вона може витримати. Широка, рівна й товста повсть «працювала», як велика лижа: коли Ян Ке став на неї, сніг під повстю тільки злегка зарипів, однак і не думав провалюватися. З власної ініціативи Ян Ке ще й підстрибнув — укрита повстю поверхня лише злегка прогнулася під ним, та все одно не проломилася. Однак Старий швидко припинив його експерименти:

— Ти не дуже тут вередуй, бо якщо продавиш повсть — станеш як мерзлий цап! Це тобі не іграшки! Гаразд, Чень Чжень легший за тебе, тому спочатку зі мною піде він, і ми принесемо двох кіз, а потім уже підете ви вдвох і будете носити самостійно.

Яну Ке довелося зістрибнути з повсті. Він підсадив туди Старого, а Чень Чжень піднявся сам. Крім них двох, повсть могла витримати ще й двох кіз.

Переконавшись у надійності першої повстяної доріжки, Старий разом з Ченем підтягли вдвох другий рулон і перекотили його