Читати книгу - "Пекельний звіздар"

class="book">— Те ж самісіньке й чарівник мені казав у замку… — пробурмотів Івась.

Характерник похитав головою.

— Знаєш, хто той чарівник?

— А хто?

— У нього багато личин, та найчастіше приходить він у сей світ у вигляді запорожця зі списом, конем і бандурою… А від смертних людей відрізнити можна його за тим, що поруч із ним завжди песик невеличкий.

— То се козак Мамай?! — не повірив Івась.

— О-то-то! З'являється він перед великими війнами, і то вже нехибний знак, що проллється кров… А песик — се той хованець, котрого ти бачив у замку. — Характерник знову замислився. — Значить, таки щось затівається в Україні…

— Але чому я?! — вигукнув Івась. — Допіру торкнувся того оберега, як усі нещастя окошилися на мені!

— Господь обирає своїм знаряддям і великих, і малих… — понуро сказав Козуб. — Може, в минулому житті перетиналися твої шляхи з тим богатирем, що на городищі похований… а, може, був ти колись волхвом чи бісурканом, котрий служив Троянові й не довершив свого діла. Ніхто сього не знає, та й знати того людині не слід. Для чогось ти треба… а для чого, — про те лише сам Господь відає!

— Ну, а мені що робити? — питається Івась.

Характерник так потяг із люльки, що в ній зашварготіло, мов у ринці.

— А нічого! Дажбог обрав тебе своїм оруддям, він і шлях тобі покаже. Одне відомо: не хочуть пекельні сили, щоб ти сповняв його доручення. От і наслали на тебе Тіберіуса з літавицями… Та се тільки початок!

— А чому?

— А ти забувся, що тобі сеї ночі снилося? — питає Козуб.

— Так то ж тільки сон!

Засміявся характерник і похитав головою.

— Уві сні наша душа покидає тіло і летить у ті світи, куди ні пішки не дійдеш, ні конем не заїдеш. А ти, як видно, потрапив у таке царство, що гірше, ніж Чорнобогове…

Івась насупився.

— Так що ж то за дівчина в дзеркалі була? — питається.

— То дива Нея, котру ще прозивають дива Обида. Якби ти доторкнувся до дзеркала, то затягла б вона тебе туди, звідки нема вже вороття… Хіба не казала тобі Злата, чому поляниці на Білому Світі перевелися?

— Ні… — буркнув Івась.

— Недарма, — зітхнув характерник. — А се діло темне, і не люблять поляниці про нього згадувати. Давно-давно, ще як жили поляниці в Чорному лісі, що над Дніпром, була в них богинею Лада. Не було в них чоловіків, але раз на рік, на Купала, зустрічалися вони з козаками із Запорозької Січи й народжували від того дітей. Хлопців оддавали на Січ, а дівчат залишали собі. Та найшло затьмарення на їхній розум, і почали поляниці приносити жертви Диві Обиді й молитися їй. Як почув про те Дажбог, то розгнівався і прокляв їх. Від тоді втратили вони спромогу народжувати дітей і щезли з лиця землі. А тих, що лишилися вірними Ладі, поселив Дажбог поміж світами, де немає ні смерти, ні горя, а тільки вічна молодість… — Козуб замовк. — Живи поки що в мене, — озвався він урешті, — а там видно буде… Як сподобив Дажбог своєю ласкою, то і знак подасть, що робити тобі далі. Будемо чекати…

Івась понурив голову.

— Недобрий сей бог! — тихо сказав він.

— А чого се?

— Он стільки зла од нього! І хутір наш згорів, і дід із бабою пропали…

— Не балакай дарма! Дід із бабою зараз в Ирі господньому, де немає ні смутку, ні горя. А хутір поплентачі Триглавові спалили, а не сила Дажбожа… — Козуб зиркнув у вікно. — Ото, забалакалися ми… вже й сонце ген-ген підбилося! А нам ще ж на ярмарок.

— А нащо? — питає Івась.

Характерник підвівся й надів шапку.

— В тебе сідло та гнуздечка є?

— Ні.

— То купимо… бо чую, небавом доведеться нам у дорогу рушати!

— А великий тут ярмарок?

— О, — каже характерник, — сьогодні ярмарок роковий… з усіх зимівників козаки з'їжджаються! Навіть татаре крам свій привозять.

От вийшли вони надвір, й Івась аж завмер од захвату, спинившись біля порога. Високо на кручі стояла характерникова хата, приліпившись під самісіньким валом січового середмістя. Видно було звідси ген-ген удалечінь: і могутній Дніпро з його рукавами, островами та плавнями коло берегів, де слався сизий туман, і Великий Луг на лівому боці ріки, що ще прозивався руським берегом, і бурі степи з високими могилами, де сходило у досвітній імлі бліде весняне сонце.

— Бач, — каже йому характерник, — яка краса… все це вольності запорозькі! Та тільки й на них роззявляють рота кляті ляхи з недоляшками…

Озирнувся Івась по обійстю та й бачить, що двір і геть невеликий, бо стоїть хата немов на припічку, зате обгороджений тином, а