Читати книгу - "Пекельний звіздар"

кругом дереза росте і всякі чагарі. В діл в'ється стежина, і трохи нижче, під кручею, нуртує дзвонкова криниця, обкладена плисковатим річковим камінням.

— А хати не замикаєш? — питається Івась, коли вони попростували униз.

Козуб засміявся.

— А нащо її замикати? На Січі злодіїв нема… та й ліпше од будь-якого замка стереже її Дажбожий знак! Ондо, поглянь.

Озирнувся Івась і бачить: на дверях змальоване колесо, а в ньому сім шпиць із загнутими кінцями.

— Таке і в нашій хаті було, — каже він, — тільки на сволоку випалене!

— Твій дід січовий козак був, то знав запорозькі обереги, — каже на те Козуб. — Недарма й хутір ваш так довго стояв!

Пірнула стежка у дерезу та й під горою вивела їх у січове передмістя.

— Ох і ярмарок цього року! — здивувався Козуб. — їй-бо, ще не бачив такого!

У передмісті не було де яблуку впасти. Від зовнішнього валу аж до кручі, де стояло січове городище, все було захаращене возами, хурами та драбиняками. Галас такий стояв, що Івась мусив гукати до характерника, аби той почув його. Як вступили вони в юрму, то закрутило їх, немов у заворіті. Люду було чортів тиск: і жиди, що виглядали з яток та припрошували до свого краму, і вусаті та чубаті козаки із далеких зимівників, котрі поприганяли коней та волів на продаж, і цигани, котрі невідь-чого сюди забрели, і волохи, й москалі, і навіть татари, мордаті, з хижими очима, у вивернутих кожухах та здорових шапках із вовчого хутра, — ті привезли сушені хвиги, морелі та інші ласощі. Покупці пливли двома потоками, сюди й туди, і обійшовши кругом січове городище, вихлюпувалися за браму, де теж був ярмарок, ще більший, ніж усередині.

Аж ось голосно загукала сурма, заляскали нагайки, затупотіли кінські копита — й сахнулася юрма, звільняючи місце, а ворітьми заїхало кількоро десятків ляхів у блискучих латах.

— А сила Дажбожа побила б вас! — буркнув характерник.

— Та відкіля вони тута взялися?! — здивувався малий козак.

Козуб аж сплюнув.

— Посадила клята Польща нам їх на шию! Доглядають, щоб не пішли войною в Крим чи Туреччину. Як ото погромили нас біля Кумейок, відтоді й завелося сеє лихо на Запорожжі…

Попереду їхав ротмістр, пузатий та мизатий, у залізному шоломі, кольчузі й із палашем при боці. У сідлі сидів він, як той пан, узявшись рукою під бока, ще й зиркав на всіх з погордою. За ним сунули по двоє жовніри — всі на добрих конях, з ратищами, шаблюками і пістолями в сідельних кобурах.

— А сії ж суспіль з городового козацтва!.. — зітхнув Козуб.

— Та хіба ж то козацтво! — пирхнув зневажливо Івась. — Дід роказував: як обклали ляхи Наливайка на Солониці, наче вовка у лігві, то тії городовики і пальцем не поворухнули, аби на поміч йому прийти!

Характерник зітхнув.

— Нічого… недовго ляхам над нами панувати! А ходім-бо далі.

Стикалися вони в тій юрмі, стикалися, аж потрапили в ряди, де продавалося оружжя. Як став Івась перед тими прилавками, то й з місця зрушити його було годі. Отам уже було на що подивитися й до чого прицінитися! Розкладені були на продаж ганджари і кинджали з добрячої криці, келепи і шестопери на дубових держаках, буздигани, списи та сулиці, луки з пряженого дерева і з турового рогу, мисюрки, панцирі, кольчуги. А огневої стрільби стільки, що й очі розбігалися! Та Івася найдужче шаблі вабили. Було там їх та й було! І великі, й малі, і ятагани, й палаші, й карабелі, шпади, що ними тільки шляхта орудує (та й то не всяка, бо до шпади ще й шеримерції особливої треба було вчитися). Спинився і Козуб перед возом, де татарин з плисковатою мармизою продавав усяку білу бронь.

— Оце шаблюка! — тихо каже характерник, узявши до рук гостру домаху.

Була та шабля зі шляхетної голубої криці, по всьому полотну химерними візерунками повита, наче хмелем. Від хреста була вона з одного боку гостра, та на самому кінці, там, де загинається клинок і переходить у штих, заточена була обабіч і сяяла на сонці, наче огонь.

— Якши, якши! — каже до Козуба татарин. — Криця Дамаск, кольчуга рубає — ух! — ще й рукою махнув, показуючи, як то гарно тне тая шаблюка.

Обернув характерник шаблею, аж свиснуло гостре лезо.

— Ого, — каже, — та в ній живе срібло залито!

— А то нащо? — питає Івась.

— Як заміряєшся нею, то срібло до руків'я відкочується і шабля легшає, а як тнеш, — він махнув шаблюкою, — переливається воно у штих, і шабля важчає, то й удар дужчий! Зняв із когось, еге? — питає в татарина.

А нехрист і зуби вишкірив.

— З кого зняв, — каже, — того вже нема на світі! Купуй, козаче.

— А скільки просиш?

— Мало-мало гроші… двадцять золотих дукатів!

Характерник поклав шаблю на воза.

— Здурів чи що, клята