Читати книгу - "Круглянський міст"

Голос його став якийсь невпевнений і ледве чутний.

— Що, в поліції? — здогадався Бритвін.

— У поліції, — тихо підтвердив підліток.

Стьопка в ямі трохи навіть здивувався, зацікавлений і неприємно вражений одночасно. Називається, знайшов помічника! Либонь, про батька треба було запитати раніше, а то ще мав вести з собою до Гриневицького лісу — от би наробив переполоху! Він з відчуттям винуватості подумав, що Бритвін, мабуть, покличе його до вогню і задасть перцю, якого він тепер, безумовно, заслуговував.

— Ну, а ти що ж, виходить, батьку помагаєш? — запитав колишній ротний ще більш похолоділим, майже ворожим голосом.

— Я не помагаю, — сказав хлопець. — Я в партизани піду.

— Ото!

Бритвін — чутно було — розламав гілочку і поклав її у вогонь; миготливі одблиски в довкіллі на момент притухли, затим, помалу пожвавлюючись, заскакали знову. Хлопець насупився і невесело мовчав.

— Нічого не вийде, — сказав Бритвін. — Таких, як ти, в партизани не беремо. Щоб у партизани піти, заслужити треба.

— А я заслужу.

— Це як же?

Хлопець, однак, не відповів, маючи в думках щось надто серйозне, щоб так просто довірити це незнайомій лісовій людині. Стьопці це сподобалося. Він зирнув з ями — невеличка постать в обвислому, вельми поношеному піджачку тьмяно, але з якоюсь упертою гідністю маячіла біля вогнища. Побіч на колінах стояв Данило й підкладав у багаття гілки.

— Тож так! — завершив розмову Бритвін. — Ми підемо, а ти посидиш біля вогню. Як розвидніє, тоді поїдеш. Пойняв? Не раніше. А що не спав, то завтра виспишся.

— Мені вранці молоко на сепаратор везти.

— Встигнеш з молоком своїм, — сказав Бритвін, підвернувши палкою багаття, з якого шаснув миготливий рій іскор.

Полум’я добре розгорілося, на прогалині стало видно, дим у тиші стовпом валив угору і барвистою хмарою зникав у нічному небі. Бритвін відсунувся. Раптом, ніби щось згадавши, він підхопився.

— Слухай, а куди ти молоко возиш?

— У містечко, куди ж іще! — 3 неприхованим незадоволенням сказав хлопець, і Стьопка подумав, що поліцаїв синок, здається, з характером.

— У Кругляни?

— Ну.

Бритвін замовк, якось значущо поглянув на хлопця, потім на Данила. Той, відвалившись на бік, нерухомо позирав на вогонь.

— Через міст їздиш?

— Через міст. А як же.

— Ага! І вчора возив?

— Возив. Пізно приїхали тільки. Партизани постового забили, то не пускали довго.

— Так-так, — сказав Бритвін і всівся зручніше, притримуючи на плечі ватника. — А що ж у них, охорона стоїть?

— Раніше не було, а тепер стоять. Двоє поліцейських із Круглян.

— Ти диви! Все знає. Молодець! А ну йди ближче. Сідай-но, грійся.

Хлопець неспішно зайшов із того боку багаття і опустився навпочіпки. Данило, мабуть, зацікавлений новими обставинами, підвівся й сів рівно, загородивши вогонь. Через прогалину до Стьопки розляглася його широка тінь, у могилі не стало видно нічого, і Стьопка став на коліна, щоб зручніше було колупати. Він уже не дивився туди, лише слухав.

— Отак. Сушися. Також мокрий. Як тебе зовуть?

— Митя.

— Дмитро, значить. Хороше ім’я. У мене був друг Дмитро. То, кажеш, партизани поліцая забили?

— Еге. Ввечері підкралися й застрелили. Ровба його прізвище. До війни в маслопромі працював.

Деручи в могилці корені, Стьопка скромно порадів: це вже його робота. Дивно тільки, як удалося попасти: навіть не дуже цілився. Після такої звістки стало зрозуміло, чому не наздоганяли: либонь, теж витягували з-під мосту забитого й упустили його з Маслаковим.

— Так-так, — щось пожвавлено міркував Бритвін. — Бачу, ти хлопець гарний. Мабуть, ми тебе візьмемо. Тільки… — він не договорив і повернувся на другий бік. — Даниле, ану, по секрету!

Обидва вони піднялися від вогнища і, гойдаючи на кущах полохливі тіні, ступили кілька кроків до ями. Стьопка випростався, переводячи дух, Бритвін торкнув за рукав Данила.

— Ти казав про тол. Це де?

Данило переступив чоботами, невесело подивився в хмизняк.

— Був. А чи є зараз…

— Це де? У Фроловщині?

— Так.

— Слухай, треба підскочити.

Не відповідаючи, Данило гучно висякався в траву, старанно витер п’ятірнею ніс і бороду.

— Так темно ж. А там болото, лихо на нього. Та й не знаю, чи швагер той дома, — почав він понурим, глухим голосом, який завжди у нього свідчив про небажання. Бритвін, однак, урвав:

— Нічого! Сідай на коня і скачи.

Вони повернулися до багаття, в якому тепер зосереджено порпався Митя. Данило на ходу гучніше вже сказав:

— Так той… у мене ж., обріз бісів!

— Бери гвинтаря!

— Що гвинтар! Автомат якби. Товкачу!

— Навіщо автомат? Хай з гвинтівкою їде, — хмуро сказав Степан.

Бритвін суворо:

— Дай автомат!

Стьопка з силою ввігнав у землю тесак і тихо вилаявся: більш за все на світі йому не хотілося тепер віддавати автомат. Але наказ Бритвіна прозвучав так категорично, що хлопець утримався від суперечки і підняв з-під вільшини колишній маслаковський ПКШ.

Бритвін з нетерпінням підганяв Данила:

— І давай, скачи. На це тобі дві години. Фроловщина недалеко, я знаю.

Данило, однак, усе щось порпався, явно не поспішаючи на завдання, до якого в нього, схоже, не дуже лежала душа.

— Кожух мокрий… Коли б ви дали ватник.

— На. На і ватник, —