Читати книгу - "Чотири шаблі"

Доки табір метушився, схоплювався на ноги, ми бігли степом на схід, у Васильків.

Товариш Большаков мовчки біг і червонів, червонів і став червоним, як прапор. «Братішки, — крикнув він, — здохну, кулю собі дам!» Стали. «А де це видано під білим світом, щоб Ваньку Мороза Большаков — сукин син — покинув?! Га? Спрашую?»

В скором времені ми побігли понад ліском на допомогу Ваньці, що викинув уже свою третю лимонку. Ваньку ми зустріли далеко і, пустивши зразу чотири гранати назад, затопали ногами до скучної станції Васильків.

Товариш Рубан — наш Шурка — лежав у ліску без пам'яті з сокирою в руці. Ліве плече його розпухло, як тісто. Ми почали його будити, і він, скочивши на ноги, побіг, як кінь. Ми піймали, заспокоїли, він уривками тер свою голову, лаявся в свєт і копійку, хлипав, як баба, і розказував свою случайность.

У болоті під дерезою лежав Шурка Рубан ніччю. І пальцями зачиняв собі вії на очах, але пальці не слухали, очі все бачили, все печатали Рубанів мозок картинами. Командира й кулеметників пекли на вогні й різали їм біле тіло. А в небі ввижались журавлі, а в полі йому ввижались жита і як цвітуть трави, і всяка нісенітниця.

Коли товариш Большаков кинув гранату за ворота, Шурка Рубан виліз і побіг під стіною. Хтось ударив його обухом по плечі, Рубан відповів кулаком і, вихвативши з рук сокиру, побіг і побіг, не знаючи куди, чого.

Так ішло нас шестеро у Васильків.

Наш геройський командир щось у караульній кімнаті писав. Ми сказали за вісімнадцять бійців. Командир побілів і став так плакати, що ми поспиралися на стіни, а кімната закрутилася, попливла тоді нам. Шурка Рубан пробив сокирою стіл і став смикати з голови волосся…

— А як же банда? — перебив лікпом.

— Із банди ми зробили грязь. А перстень…

По пероні пройшла дівчина, і це перервало розмову, направивши думки в інший бік. Сонце мало через годину зайти.

Срібна нитка веде чоловіка по стежках степів і морів, по землі, що в мільйони разів менша за сонце. І якась золота нитка веде землю по стежці, одній лише, відомій, певній.

Рейки, як нитки, простягайсь прямо. Дівчина оглядалася, наче на знайомих, на Большакова й лікпома. Золотавий вечір роззявив рота й позіхав, позіхав.

Я скептично ставлюсь до гілозоїзму[78] взагалі,[79] але вечір, що позіхає, що мляво розводить руки, темніє й синіє, хіба він не дає уяви живої, конкретної? І коли навкруги цвіте жито, утворюючи невимовну широчінь чуття, коли рейки йдуть у безвість, навкруги тихо й лише за обріями гвинтівки, навкруги вечір — хіба не можу я напитися із струмка лірики?

Дівчина ходила в містечко коло станції, а зараз ішла в село, де була вчителькою. Все це пояснила лікпомові Софія Михайлівна після лицарської пропозиції — «проводить». Санітар Большаков похмуро йшов, мовчав.

— Вам не скучно в цій деревні? — дипломатично заспівав лікпом.

— У мене праця в школі.

— Як це, однак, скучно. Ми, люди науки, не витримали б такого остракізму. — Лікпом знав ще з фельдшерської школи, що остракізм — це голосування черепками за «ізгнаніє», яке сам лікпом запам'ятав навіки після одного неприємного випадку.

— Це зовсім не скучно. В мене є книжка, і зо мною живе друга вчителька з Києва. Власне — жила, бо вона зараз переїхала з матір'ю в сусіднє село.

У лікпома бракувало слів. Він почав молоти щось про тягар відповідальності, який лежить на його плечах — тягар головного «лікаря» санлітучки. Казав про університет, де не був ні разу, про самотність душі.

А Большаков проводив свого друга мовчки, похмуро дивуючись манівцям, якими плутав лікпом, маючи на увазі конкретне.

Поминули залізничний міст, зійшли з насипу праворуч і дійшли до села.

На півночі темні ліси стояли смугою на горах. Од лісів текли вниз степи, шумували, як вода, царини, комиші.

Хата вчительки освітлилась каганцем, одчинене вікно