Читати книгу - "Темна вежа: Темна вежа VII"

class="b">– Це інкубатор, – пояснив Скавтер. – Я подумав, що береженого бог береже.

Коли він повернувся, щоб подивитися, його наплічна кобура гойднулася в бік Сюзанни. То був найкращий з усіх можливих шансів, іншого такого могло й не випасти, вона це розуміла. Але скористатися ним не встигла, бо Міїне дитятко змінилося.

Чотири

Сюзанна побачила, як гладенькою шкірою немовляти, від маківки до заплямованої п’яти, пробігло червоне світло. І того світла був не потік, а спалах, що освітив дитину ззовні: в цьому Сюзанна готова була заприсягтися. А тоді, поки хлопчик, стискаючи губами Міїн сосок, лежав у неї на животі, що тепер став пласким, червоний спалах змінився чорнотою, що росла й розпросторювалася, перетворюючи малюка на темного гнома, на негатив того рожевого немовляти, що вийшло з Міїного лона. Водночас його тіло почало зіщулюватися, а ноги видовжувалися і зливалися з животом. Його голова поповзла вниз, тягнучи за собою Міїну грудь, вростаючи у шию, що роздмухувалася, як горло у жаби. Очі почорніли, та потім знову стали синіми.

Сюзанна спробувала закричати, але не змогла видушити із себе ні звуку.

На боках чорного створіння виступили пухлини, з яких прорвалися назовні лапи. Червоний знак на п’яті досі було видно, але ось він уже став маленькою плямою, як ясно-червона мітка на череві чорної вдови. Павук – ось чим була ця істота. Втім, і від немовляти щось залишилося. На спині в павука виднів білий наріст, у якому Сюзанна розгледіла крихітне деформоване обличчя й сині іскри-очі.

– Що?.. – промовила Мія і знову спробувала зіп’ятися на лікті. З її груді потекла кров, яку немовля пило, як молоко, жадібно, не втрачаючи ні краплини. Біля Мії непорушно застиг, як вирізьблений з каменю, Сейр. Очі йому полізли на лоба, а рот розтулився. Вочевидь він очікував від народження цієї дитини чогось іншого (хай там чого йому наказали очікувати). Детта в Сюзанні по-дитячому злостиво зраділа, забачивши його розгублений вираз. Він скидався на гумориста Джека Бенні14, що випрохував у публіки сміх.

На одну-єдину мить Мія, здавалося, збагнула, що сталося, бо її обличчя почало видовжуватися від жаху впізнавання і, напевно, болю. Та потім усмішка, та янгольська усмішка мадонни, повернулася до неї. Вона простягнула руку й погладила потвору на своїх грудях, яка досі змінювала свою подобу, чорного павука з крихітною людською голівкою і червоною позначкою на щетинястому череві.

– Ну хіба він не красень? – вигукнула вона. – Хіба мій син не красень? Він гарний, як літнє сонечко!

То були її останні слова.

П’ять

Її обличчя радше не застигло, а знерухоміло. Щоки, чоло й горло, ще за хвилину перед тим червоні від пологової натуги, набули парафіново-білої барви пелюсок орхідеї. Блискучі очі зупинилися в очницях. Зненацька Сюзанні здалося, що вона дивиться не на жінку в ліжку, а на малюнок жінки. Напрочуд вдалий малюнок, та все одно щось створене на папері чорним олівцем і кількома блідими кольорами.

Сюзанна згадала, як повернулася до готелю «Плаза-Парк-Хаятт» після перших відвідин принадного замку Дискордія і як прийшла сюди, у Федік, після останньої своєї розмови з Мією в простінку між фортечними зубцями. Як небо, і замок, і сам камінь зубчастої стіни розірвалися. І зненацька, немовби сама її думка це спричинила, Міїне обличчя розірвалося теж, від лінії волосся до підборіддя. Нерухомі осклянілі очі завалилися на один бік, губи роз’єдналися на дві вищирені усмішки-близнючки. Але з тріщини, що все ширшала, полилася не кров – звідти посипався білий порошок із затхлим запахом. Сюзанні пригадалися уривки з Т. С. Еліота

(пусті люди напхані люди голова повна соломи)

та Льюїса Керролла

(та ви ж лише колода карт)

а тоді Міїн дан-тете підвів свою невимовно бридку голову від першої своєї їжі. Його вимащені кров’ю губи розійшлися, і він вмостився, шукаючи опори нижніми лапами, на материному животі, що западався буквально на очах. Верхні лапи, здавалося, були спрямовані на Сюзанну.

Павук заверещав від тріумфу. І якби тієї миті він вирішив напасти на другу жінку, що виносила його в собі, Сюзанна Дін відправилася б на той світ слідом за Мією. Та натомість він повернувся до здутої груді, з якої зробив свій перший ковток, і відірвав її від тіла. Пережовував неквапом, плямкаючи. За мить він пірнув головою в утворену діру, і біле людське обличчя павука зникло, а Міїне лице тимчасом засипав пил, що валив з голови. Пролунав різкий звук, наче запрацював промисловий насос, і Сюзанна подумала: «Він висмоктує з неї всю рідину, всю вологу, що залишилася. Боже, який він! Розпухає на очах! Наче п’явка на кінській шиї!»

Саме тоді голос зі сміховинно англійським акцентом (та гордовитими нотками слуги, що все життя пропрацював у джентльмена) сказав:

– Певепрофую, панове, але навіщо вам тепер інкубатор? Дозволю собі зауважити, що ситуація дещо змінилася.

Цей голос привів Сюзанну до тями. Однією рукою вона сперлася на ліжко, підводячись над ним, а другою вхопилася за автоматичний пістолет Скавтера. Смикнула, проте пістолет тримав ремінець, перекинутий через руків’я, і зірвати його не вдалося. Тоді Сюзанна намацала вказівним пальцем запобіжник і пересунула його. І повернула пістолет разом з кобурою до грудної клітки Скавтера.

– Якого дідь… – почав він, але тут вона натиснула середнім пальцем на гачок, водночас що стало сили смикаючи за кобуру. Грубі ремені, якими пістолет кріпився до плечей Скавтера, витримали, але тонший, той, що притримував руків’я, лопнув. Тож коли Скавтер повалився боком на підлогу, намагаючись подивитися вниз на чорну діру в своєму білому халаті, з якої курився димок, його пістолет залишився в руках у Сюзанни. Одразу ж вона застрелила Стро і вампіра з електричним мечем. Якусь мить вампір ще стояв і витріщався на бога-павука, що попервах був такий схожий на немовля, а тоді його аура згасла, як свічка. А разом з нею зникла й плоть. У повітрі залишилися стояти лише порожні джинси, в які було заправлено пусту сорочку. Наступної миті вони впали на підлогу.

– Вбийте її! – закричав Сейр, хапаючись за власний пістолет. – Вбийте цю суку!

Сюзанна відкотилася подалі від павука, що сидів на трупі своєї матері, яка все зменшувалася у розмірах. Падаючи з ліжка, вона силкувалася зірвати з себе шолом. Тіло пронизав пекельний біль, їй уже здавалося, що шолом не відпустить, але потім вона впала на підлогу, вільна від нього. Шолом звисав збоку від ліжка, обрамлений бахромою з її волосся. Павук, скинутий зі свого сідала, коли тіло його матері смикнулося, сердито зашипів.

Над головою в