Читати книгу - "Небезпека"

нам треба розійтися, — каже Дюпон. — У вас є куди йти?

— Думаю, що є, — киває головою Бентінг.

Вони не витрачають зайвих слів. Прощання впливає на них дужче, ніж вони це показують. До того ж вони почувають себе досить кепсько. Але тримаються.

— Нас уже шукають, — каже Дюпон.

— Еге ж, — погоджується Бентінг.

Потиснувши руки, вони розходяться в різні боки. Дюпон на мить затримується, щоб глянути на товариша. Той уже в кінці алеї, йде до трамвая. Там спиняється, жде — така собі непримітна закляла постать. Дюпон обертається і повагом плентає попід будинками. Іде через силу. Але, може, то через те, що муляють черевики.

Альфред Бентінг сідає в трамвай з таким виглядом, ніби їздить ним щогодини. Вагон дрібно вистукує по рейках, підлога під Бентінгом двигтить, як від електричного струму.

Місто він знає дуже добре, хоча походить із провінційного містечка на півночі країни. Колись, дуже давно, він деякий час навчався тут в університеті, мешкаючи в самотньої старої тітки. Власне, то була тітка його батька; вона досить неохоче здала йому внайми кімнату, але про харчування піклувалася. Розлука з Дюпоном поставила Бентінга перед потребою приймати рішення самому. Тепер, коли він лишився один, нерішучість нібито зникла. Він мав скористатися з своїх шансів, дарма що не досить виразно уявляв собі, в чому вони полягають.

Прінсстраат — це довга, вузька, майже прямолінійна вулиця, яка починається від центру. Цікаво, чи стара тітка досі жива? Вона ніколи не підтримувала зв’язків із його родиною; колись листувалася з його дідом, але все те давно забуте й мертве. Вона прийняла тоді Фреда тільки завдяки його настирливості й заради грошей. Якоюсь мірою це свідчило навіть про її доброту до зовсім чужого для неї хлопця. Її ніколи не тішило, що він називав її «тітонькою». Вона завжди нарікала то на своїх котів, то на примхливу погоду, через яку її часто мучили напади ревматизму. Була постійно в поганому настрої, відлюдна, замкнена в собі.

Бентінг ударив старомодним молотком по дошці. Будинок був високий, вузький, з ветхим посірілим фасадом. Стара жила тут сама. Невідомо, чи був у неї коли-небудь хтось близький, чи знала вона в житті товариство іншої людської істоти, яка ділилася б з нею своїм теплом. Час та обставини кінець кінцем перетворили її на старий гострокутний сталагміт.

Він ще раз ударив молотком. Десь у глибині зарипіли, відчиняючись, двері. В кінці коридора почувся голос з неприємним носовим призвуком.

— Хто там?

— Це я, тітонько, Фред, — озвався Бентінг.

У відповідь — недовірлива мовчанка. Таке враження, ніби будинок став тихо потріскувати.

— Ваш небіж, Фред Бентінг, — повторив він. — Ви ж мене добре знаєте, я студент.

І не міг стримати посмішки: Фред Бентінг — студент! Точніше було б сказати: Фред Бентінг — напівмрець. Стара трохи відхилила двері й глянула крізь окуляри в щілину.

— Еге, — мовила вона. — Я чую. Чому ти так пізно стукаєш? Я ж у цей час лягаю спати.

Він простяг їй руку, щоб привітатися, але вона не звернула на це уваги. Не чекаючи відповіді, сказала:

— Ну, нічого не вдієш. Заходь.

Бентінг був їй вдячний — хай там що вона хотіла сказати. На те, щоб вдуматися в зміст її слів, у нього однаково не вистачило б сили. У тітки була своєрідна гостра спостережливість, яка вряди-годи проривалася крізь постійну апатичність, і тоді вона здавалася навіть приязною. Він сидів навпроти неї в кріслі-гойдалці. За минулі роки тітка майже не змінилася. І в її кімнаті все було як колись: груба, в якій топилось і взимку, і літом, розп’яття, літографії та моралізаторські сентенції на стінах, свічки та коти на столиках і стільцях, тепла неохайність старих темних меблів. І відразу він упізнав знайомий дух — той особливий дух, що встоявся в цій кімнаті за багато років.

На руку йому сіла муха і стала пробиратися вгору крізь волосинки. Він сприймав свою розмову з тіткою так, ніби між ними на столі стояв магнітофон. Власний голос звучав якось незнайомо, відчужено. Стара сиділа від нього досить далеко — маленька жовта мумія, зморщена й зібгана в іграшковому крісельці. У неї було біле лялькове личко.

— У вас іще є вільна кімната? — спитав Бентінг. — Мені треба підготуватися до екзамену. Треба буде цілими днями багато працювати. Я платитиму за тиждень наперед.

Мумія ствердно кивнула головою зі зморщеним личком. Вони розмовляли далі. Стара не спитала в нього про родину, не запропонувала склянки чаю або чашечки кави, як ото ведеться між людьми. Вона сиділа собі й гладила одного із своїх котів. Розмовляючи, Бентінг прислухався сам до себе.

— Гаразд, — сказала вона.

Тепер, щоб здобути її прихильність, треба було відлічити гроші.

— Вранці будити мене не треба, — попередив він. — І з їжі нічого особливого.

— Я й не мала нічого такого на увазі, — різко відказала вона. — Не сподівайся. Їстимеш що приготую.

— Я б хотів, щоб у мене була змога спокійно працювати у себе в кімнаті…

— Я не така язиката, як твоя мати, — відрубала вона суворо.

Бентінг злякався. Стара витягала голівку вперед, мов черепаха. Але він з нею сваритися не збирався, Це було ні до чого.

— Мені дорога кожна хвилина, — пояснив він. — Я навіть нікуди не виходитиму і до мене ніхто не ходитиме. Я хочу одного — мати повний спокій, поки як слід не підготуюся до екзамену.

— Це було б чудово, — пожвавішала стара. — Ніяких гостей.

Гроші вона сховала в брудну полотняну торбинку під верхньою спідницею. «Для кого вона їх береже?» — майнуло у нього в голові.

Тітка подала знак, що тепер він може йти до своєї кімнати. Він туди дорогу знав і от уже почовгав у темряві сходами нагору.

— Знімеш з ліжка покривало! — гукнула вона йому знизу.

У кімнаті все було як колись. Тільки на ліжку лежав прозорий пластиковий