Читати книгу - "Материками й океанами"

— Наказую: негайно вирушайте! Шукайте кочівників. Знайдете — згадайте про мене.

Даремно Ваганов переконує, що не сьогодні-завтра сили повернуться до хворого, і тоді можна буде йти всім разом.

— Адже я лікар, — каже той. — Безглуздо обдурювати себе. Моя хвороба може тривати два-три тижні. Хіба ви хочете моєї і своєї смерті? Хочете смерті людям, які довірились нам? А наслідки нашої многотрудної експедиції? Вони теж загинуть.

Ваганов, спотикаючись, бреде снігом. За ним з опущеними головами ідуть козаки і старий перекладач.

… Сили хворого швидко згасали. Болісний озноб трусив його. Він знову бачив себе студентом Юр'ївського університету. Микола Фадейович, професор анатомії, про щось питав його, а він все забув і не міг відповісти ні слова. Потім Микола Фадейович втнув раптом шаманського танку і так гучно бив у бубон, що можна було збожеволіти…

У хвилини просвітління хворий бачив перед собою все ту ж білу пустелю, по якій вітер гнав снігові потоки. Потім почалась хуртовина. Коли хворий знову підвівся, щось холодне звалилось на нього: хуртовина намела над ним кучугуру.

Так тривало три дні.

Хворий майже змирився з неминучістю смерті, як раптом у нього майнула рятівна думка. Спирт! Як це він раніш не здогадався!

Намагаючись берегти сили, хворий відгріб сніг від купки дрібно порубаного плавника, що її склали козаки, покидаючи його. Веселе полум'я побігло по сухій трісці. Розтопивши в казанку трохи снігу, професор узяв банку із зоологічними препаратами і вилив з неї спирт у казанок.

Морщачись, він випив теплувату пекучу рідину і майже зразу заснув. Сон був довгий і міцний. Прокинувшись, професор відчув, що гарячка покинула його.

Він вибрався із свого притулку.

Поки він хворів, остаточно запанувала зима. Озеро замерзло. Відлетіли на південь подорожники — останні птахи, які співали свої пісеньки навіть після того, як снігові хуртовини уже обрушились на Таймир. Морозяне повітря обпалювало щоки. Далеко над тундрою клубочились темні хмари. І жодного сліду людини…

З одужанням прийшов голод. Їжі вистачило на кілька днів. Потім він жував березовий луб, з якого був зроблений легкий похідний посуд, смоктав шкіряні ремінці.

Минуло вже півмісяця, як професор залишився сам поблизу 75-ї паралелі. Якби він не був загартований і натренований, хуртовина давно б уже поховала його. Але все одно розв'язка невблаганно наближалась. Професор не мав сумніву тепер, що Ваганов і козаки загинули в тундрі під час хуртовини і що допомоги більше чекати нізвідки.

Так лежав він в своєму сніговому лігві і думав про те, що ніхто і ніколи не дізнається, як далеко вглиб Таймиру проникли вони, що зробили, де наклали головами. Хіба тільки який-небудь кочівник наткнеться весною на трупи.

Раптом йому здалось, ніби по снігу рухається біла грудочка. Куріпка! Він потягнувся по рушницю. Руки тремтіли, мушка двоїлась в очах. Од відбою в плече він повалився навзнак.

Куріпка підкріпила його. Поки є сили, треба йти на південь. Якщо бракуватиме сили іти, треба повзти на південь. Недалеко від гирла Верхньої Таймири вони залишили свого часу невеликий склад харчів. Тільки б дістатись до нього…

На маленькі санки —їх зрихтував дід Лаптуков, розлучаючись, — він поклав рушницю, оленячу шкуру. Хитаючись від кволості, потягнув їх за собою. Пройшов сотню кроків і звалився на сніг. Відпочивав довго. Знову поплентався вперед. Ноги одвикли ходити. Санки здавались свинцевими. Серце гупало так, ніби він пробіг цілу верству.

Попереду курилася снігом біла рівнина, яка закінчувалась горбами з якимись чорними цятками на схилах.

Він відпочивав усе довше і частіше. Чи далеко ще до горбів? Глянув — і завмер: чорні цятки на схилі рухались. Ні, це йому ввижається… Це від мерехтіння снігу… Він заплющив очі і через хвилину знову розплющив їх.

З горбів, що виразно виднілися, у хмарі снігової куряви мчали оленячі упряжки.

Він скрикнув, протяг уперед руки — і біла тундра, упряжки, небо попливли в нього перед очима…

Кочівник Тойчум любив розповідати біля багаття про те, як того року, коли злі духи послали в тундру пошесть, йому, Тойчуму, пощастило врятуватися від смерті. Шаман не зміг вигнати хворобу, і Тойчум став готуватися до зустрічі з своїми померлими предками.

Але тут у чум прийшов російський лікар. Він виявився могутнішим від шамана і вилікував Тойчума, зовсім вилікував. Тойчум хотів дати йому за це кращих оленів, але лікар відмовився і дуже сердито замахав руками… Потім лікар пішов чогось до великої солоної води і сказав, що повернеться восени. Але минула зима, а лікар все не повертався. Він, Тойчум, довго чекав його в літньому таборі, хоч олені вже з'їли навколо весь мох. І от, коли стали вже розбирати чуми, у табір припленталися люди, з якими весною пішов лікар. Вони сказали: лікар гине далеко в снігах. Тойчум негайно зібрав кращих оленів, для трьох упряжок. Олені мчали швидше вітру. Лікар був живий, але в нього шкіра бовталась на кістках. Ще б пак, він двадцять днів не знав, що таке повний шлунок! Тойчум годував його найжирнішою оленятиною, і лікар повеселішав, знову став рум'яний, тільки скаржився на обморожені пальці. Лікар дуже дякував Тойчуму і хотів дати йому рушницю. Але він, Тойчум, відмовився і дуже сердито замахав руками…

— Велика людина був лікар, добра людина! — незмінно закінчував Тойчум свою розповідь.

І слухачі схвально хитали головами. Багатьох з них теж вилікував тоді цей лікар, який проганяв хвороби без бубна і заклинань, одними тільки білими гіркими порошками.

А сам «великий чоловік»? Де він, що сталось з ним? Чи охолодили смертельно небезпечні пригоди в снігах його пристрасть до подорожей?

Зовсім ні! Ледь одужавши від потрясінь, пережитих на Таймирі, Міддендорф і нерозлучний з ним Ваганов почали другу, не менш сміливу подорож. Шахта-колодязь у Якутську дозволила їм провести перші в світі наукові спостереження над глибоко залягаючими шарами вічної мерзлоти.

Потім друзі вирушили слідами землепрохідців через хребти і тайгові нетрі до