Читати книгу - "Материками й океанами"

узбережжя Охотського моря. На шкіряній байдарі, ухиляючись від крижин, вони проникли до Шантарських островів. Тільки ранній наступ осені перешкодив їм досягти гирла Амуру.

Назад Міддендорф повернувся вздовж російсько-китайського кордону, який тягнувся на тисячі верст, причому подолав цю величезну відстань по бездоріжжю, покладаючись лише на допомогу провідників-евенків і якутів.

Повернувшись, Міддендорф написав капітальну працю про населення, клімат, гідрографію і рослинний світ Сибіру. Минуло відтоді понад сто років, але й зараз рідко в якій з нових наукових робіт про Сибір ви не знайдете посилання на цю книгу.

Зрозуміло, вчений не зміг би здійснити свої найважчі подорожі, якби не загартував себе з дитинства, якби не мав такого товариша і помічника, як Ваганов, таких витривалих і відданих супутників, як прості сибірські козаки. Ставши вже академіком і віце-президентом Російського географічного товариства, Олександр Федорович, згадуючи експедицію на Таймир, писав:

«Тепер, коли роки різноманітного столичного життя промайнули над пригодами тодішніх наших мандрів, про цих товаришів моїх у найважчій із пригод за мого життя я можу повторити: у всьому світі навряд чи де можна знайти ще таку винахідливість і спритність у всіх найлихіших напастях голої пустелі, як у народному характері простої російської людини…»

ДО ВЕРХІВ'Я НІЛУ

Загадка Нілу належала до найдревніших загадок географії.

Пониззя цієї річки було відоме вже за тисячоліття до нашої ери. Пізніше грецький історик і мандрівник Геродот вирішив описати велику африканську річку.

Геродот запитував у багатьох наймудріших і найосвіченіших єгиптян, де починається Ніл. Ніхто не зміг відповісти на це, крім хіба що сторожа священних речей у єгипетському храмі богині Мінерви. Але і той, зауважує Геродот, здається, жартома сказав, що він знає, звідки бере початок могутня ріка.

Після подорожі Геродота минуло понад два тисячоліття. Людина проникла в найвіддаленіші куточки своєї планети, винайшла складні машини, створила пароплав і паровоз, почала водити кораблі навколо світу, але таємниця Нілу так і залишилась нерозгадана. Як і досі ніхто в світі не міг точно сказати, де народжується ця річка.

Адже відкрити витік Нілу означало б відповісти не на одне, а на кілька запитань.

Наприклад, у пустелях, які оточують пониззя Нілу, влітку не буває дощів. Жодна крапля не падає з безхмарно-синіх небес. Здавалось би, річка до кінця літа повинна майже пересихати. Зовсім ні. Під осінь, у серпні, вода в Нілі прибуває, та ще як! Після літньої чотиримісячної посухи річка найповноводніша.

Де шукати розгадку цього дивовижного явища? Певно, що тільки у верхів'ях: адже вода приходить звідти.

Води Нілу залишають на берегах шар казково родючого мулу. Звідки він береться? Зрозуміло, не з розмитих водою пісків пустель. Річка приносить його звідкись з верхів'їв.

Шукати нільський витік почали давно. Порівняно швидко пощастило виявити, що річка вище пустелі розгалужується на дві — на Білий Ніл і Голубий Ніл. Але який же з двох рукавів головний?

Здавалось би, чого простіше — попливти спочатку по одній, потім по другій «гілці» Нілу, і річка сама приведе до своїх верхів'їв. Це спочатку спадало на думку кожному, хто вирушав углиб Африки.

Але мандрівника зустрічало безліч перешкод. Бурхливі пороги — «катаракти» — перетинали шлях човнам. Ще страшніший був нільський «сєдд» — мільйони болотяних рослин, які, переплітаючись між собою корінням, перетинали річку живими греблями. Пробитися через цей сєдд, що в перекладі з арабського означає «перешкода», не могло жодне судно.

А хижі звірі, а виснажливі пропасниці, а отруєні стріли африканців, які причаїлися в хащах? Чимало мандрівників знайшли собі могилу, не встигши проникнути навіть до кордонів великого екваторіального лісу, розташованого в центрі Африки. Тільки найсміливіші і найщасливіші повертались зі славою і багатими колекціями. Їм щастило багато побачити в Африці, і все ж таки жоден з них не міг сказати: «Я знаю, де народжується Ніл».

Минала вже перша половина дев'ятнадцятого століття. Ні з чим повертались чотири експедиції віце-короля Єгипту. Їх учасникам пощастило тільки виявити, що загадкових Місячних гір, в яких — так стверджували стародавні перекази — бере початок річка, взагалі не існує в природі.

Питання про витік Нілу стало ще туманнішим. Де ж тоді вести пошуки?

«В Абіссінії», — заявили мандрівники — брати Аббади, які вирішили перебувати в Африці хоч десять років, але довести справедливість своїх слів. І вони вирушили в гори.

А незабаром, у грудні 1847 року, на африканський берег висадився ще один мандрівник, про експедицію якого йтиметься далі.

* * *

Зранку почалась неймовірна метушня.

Ревли верблюди. Вони стояли на колінах, на них складали ящики, паки, шкіряні мішки з водою. Сперечалися між собою погоничі: кожен з них запевняв, що на його верблюда нав'ючено більше вантажу, ніж на сусіднього.

Новачки боязко поглядали, як жваво схоплюється верблюд спочатку на задні, потім на передні ноги, тільки-но вершник доторкнеться сідла.

Але ось, здається, все нав'ючено і можна рушати.

Ні, ще нова витівка: погоничі збирають каміння і складають з них… могильні горбки. Потім сідають навколо і починають голосити з тужним виглядом. Це нагадування мандрівнику, що він може знайти смерть у пустелі. Але якщо мандрівник не хоче залишити своїх дітей нещасними сиротами, хай він дасть кілька монеток, щоб умилостивити джіннів — злих духів пустель…

Одержавши гроші, хитруни тут же розкидали могили і з радощів навіть затанцювали, що вже саме по собі в таку спеку було варте винагороди.

Верблюди розмірено закрокували між піщаних горбів, порослих колючою засохлою акацією. Потім зовсім не стало рослинності, крім жмутів жорсткої трави. Пустеля не була рівна, плоска: залишки вивітрених скель стирчали то тут, то там, змушуючи караван звертати вбік. Там, у печерах, ховались гієни.

Другого дня потяглись уже зовсім безводні піски Великої Нубійської пустелі. Навіть ворон, який