Читати книгу - "Обережно, діти!"

на коліна шматки тітчиних фотографій. Під столом їх було ще багато! Я витер рукавом чоло, швидко зібрав розірвані фотографії і заховав у шафу під тітчин одяг. Лінка тішилася, що мені сподобалася її робота.

Мені стало страшенно гаряче, і я вирішив терміново піти погуляти. Коли я пересвідчився, що Лінка зайнята своєю лялькою, я вийшов на подвір’я. Мама ще досі сиділа у вітальні й розмовляла з тіткою Мариною про меню для весілля. Я вирішив зліпити сніговика. Навіть знайшов моркву і якогось капелюха. Коли кулі були готові, я пішов кликати Лінку. В кімнаті було тихо. Лінка сиділа біля шафи і щось їла. Я підійшов ближче. У неї на колінах лежав величезний пакет із цукерками.

– На! – Лінка запустила руку в пакет. Вона розгорнула кілька цукерок і загорнула назад: – На!

Я розгорнув обгортку і побачив половинку цукерки.

– А де друга половинка?

Лінка кумедно глянула на мене і показала на свій живіт. Я миттю заштовхав пакет у шафу й забрав Лінку з місця події.

Ми разом доліплювали сніговика. Носа я прикріпив сам. Для рук я вирішив зламати дві гілки. Звідки я знав, що це дерево – персик. Могли б підписати! Поки я повернувся, Лінка повстромлювала ґудзики. Звідки вона їх узяла? Раптом Лінці захотілося додому. Вона не хотіла залишатися тут ні хвилини. Цього разу ми з нею були однодумцями.

– Який гарний сніговик! – сплеснула в долоні мама, виходячи з хати.

Тітка Марина провела нас до воріт. Вона весь час потирала руки і ніяк не могла збагнути, чому на її шубі не було ґудзиків.

Увечері ми викликали «швидку». Лінці було погано.

– Або отруїлася, або надто багато з’їла солодкого, – сказав лікар.

– Але ж вона ввечері взагалі нічого не їла, – стурбовано відповіла мама.

«Не їж багато цукерок, болітимуть зуби», «Не їж багато солодкого, пропаде апетит»… А «багато» – це скільки? Дорослим не вгодиш! Коли смачно, про це не думаєш. Хіба Лінка могла передбачити, чим все закінчиться?

Не знаю, хто перший навчив наречених пригощати дітей цукерками. Знаю точно, ідея належала Нельці. Вона ґрунтовно стежила, коли і де одружуються. Хто – її цікавило найменше. Плаття та всілякі жіночі цяцьки Нельку також не приваблювали. Основне – це цукерки. Чомусь дітей у той час було більше, ніж щедрих наречених, і між нами існувала природна конкуренція. Ми трохи були обізнані з азами економіки, бо щодня дивилися телевізор. «Де існує пропозиція, там народжується попит», – каже тато. Я не знаю, що таке попит, зате знаю, що пропозиція піти за цукерками завжди класна.

Свій суботній заробіток ми організовували як справжні стратеги: вставали рано, збиралися на подвір’ї і ділилися на пари. Завданням кожної двійки було наслухати, де грають весільні музики, і бігти в тому напрямку, щоб першими зайняти місце під сонцем. На весільні лови ми ходили зі Стасом, Бодьком і Нелькою. Чому з Нелькою? Тому що Нелька – бізнесмен, бодіґард та рейдер в одній особі. Найбільше наших прибутків перепадало їй.

Сьогодні у нас особливе весілля: виходить заміж тітка Марина. Я в мами ледве відпросився, щоб не йти з усіма. Цукерки Нелька все одно вполює. А сидіти серед дорослих – ніякого бажання. Хай Софійка іде. Софійка також відпросилася. Ото невдячні діти! Ми домовилися прийти пізніше.

Саме цієї суботи Нельці подарували ковзани. Вона, звичайно, мусила (ну просто мусила!!!) показати всім предмет своєї гордості. Мене це аж ніяк не зачіпало. Що поробиш, жінки!

Ми почули перші звуки весільних мелодій і понеслися туди. Тільки от слово «понеслися» тут буде недоречне: Нелька сьогодні вперше взула ковзани, і без тренування у неї нічого не виходило. Мені б не хотілося знати, як виглядає її зад! Мені вже набридло підіймати її з землі. Хай Богдана просить. Але Богдан думає тільки про цукерки. Хоча його тато бухгалтер і в нього вдома, як каже Бодько, цукерок – море, він однак хоче вполювати найбільше! «У мене найбільший шлунок!» – хвалиться він. Хто б сумнівався!

Хлопців на горизонті ще не було. Якось я дотягнув Нельку до сусіднього двору. Ми, звичайно, були останні. Я показав Нельці кулака і вже шкодував, що не пішов з мамою. Роль підйомного крана мені не сподобалася. Добре, що хоч хлопці не бачили. Нелька мене розкусила. Реабілітація була за нею. Вона перша помітила, що наречена виходить із під’їзду і тримає в руках кошик з цукерками. Пацанва з інших дворів уже тримала наступальну позицію. Нелька з криком «Народ, дивіться, які мені ковзани подарували!» викрутила своє перше і, мабуть, останнє в житті salto mortale. Вона впала на притрушену снігом ковзанку і почала згрібати руками цукерки, які розкидала тітка Марина. Нашим конкурентам залишалося лише спостерігати, як зникають у Нельчиних кишенях солодкі трофеї…

Біля лавочки на нас уже чекали Богдан і Стас. Я ледь дотягнув до них Нельку.

Я таки остаточно став підйомним краном. Щоб сто разів підняти Нельку, треба було б ходити на штангу. Марійка десь пленталася позаду. Їй майже нічого не дісталося, а мені вже нічого не хотілося.

Усі висипали трофеї на сніг і почали ділити. Останній віддали Нельці. Хай має більше. Вона заробила. Я почав із «Червоного маку», Стас – із «Мисливських», Богдан – із «Беліссімо». Я розгорнув обгортку і роззявив рота. Інші зробили те ж саме. Нееевжеее це правда??? У кожного була тільки половинка цукерки…

…Дякую, Лінко!

Кінець весілля я вже не пам’ятаю. Так іноді буває, коли дуже натомишся.

10. Візит татової шефині

– Скоро прибудуть гості, а в кімнаті ще не прибрано, – всоте нагадувала мама. – Давайте швидше! Я мушу бігти на кухню. Не забувайте як слід поводитися. Прийде Вікторія Семенівна – татова шефиня. Від цієї зустрічі багато залежить.

Я сподівався домовитися з Софійкою. Я навіть був готовий почистити їй взуття і винести за неї сміття. Але так уже часто буває, коли тобі найбільше потрібно, у всіх з’являються невідкладні справи. Цього разу невідкладною була дискотека. Хлопці теж. Мама чомусь до хатньої роботи Софійку не заставляє. А щораз перепадає мені.

– Це все твої вигадки, – повторює мама. – У Софійки і без того багато роботи. Крім того, вона і за тобою прибирає.

Ага, раз прибере, а десять – згадає. Мені б таку роботу! Я б також годинами по телефону патякав. Непогана ідея! Я згадав, що мав зателефонувати до Богдана. Йому купили нові клавіші (так Богдан називає своє електронне піаніно). Він навіть мав розказати мені, які пісні в нього записано. Хіба я винен,