Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

й точно виконає потрібний маневр.

— Увага, Говіку! — сказав капітан Гуль. — Спробуємо підійти до смугача несподівано. Намагайтеся непомітно підійти на таку відстань, з якої можна вже кидати гарпун.

— Буде зроблено, капітане! — відповів боцман. — Якщо йти краєм червоного поля, вітер весь час буде у наш бік.

— Це добре! — сказав капітан і, звертаючись до матросів, додав:

— Гребіть без шуму, хлопці! Якомога менше шуму!

Весла, завбачливо обгорнуті шкірою, не скрипіли і безшумно заходили у воду.

Майстерно керована боцманом шлюпка підійшла упритул до поля червоних рачків. Весла правого борту поринали ще у зеленувату прозору воду, а по веслах лівого борту вже стікали струмені червоної, схожої на кров рідини.

— Вино і вода, — прокоментував один із матросів.

— Так, — відповів капітан Гуль, — але ця вода не втамує спраги, а вино не сп’янить! Нумо, друзі, тепер мовчки! І налягайте на весла!

Шлюпка сковзала по воді наче по маслу — абсолютно безшумно.

Смугастик не рухався і ніби не помічав шлюпки, яка описувала кола, рухаючись в обхід.

Огортаючи коло, шлюпка, ясна річ, віддалялася від «Пілігрима»; корабель здавався усе меншим і меншим.

Усі предмети в океані, коли віддаляєшся від них, швидко зменшуються, і це завжди справляє дивне враження, начебто дивишся у перевернуту підзорну трубу. Оптичний обман у цьому випадку, ймовірно, пояснюється тим, що на широкому морському просторі предмет немає із чим порівняти.

Так було і з «Пілігримом» — він зменшувався на очах щохвилини, і людям у шлюпці здавалося, що він знаходиться значно далі, ніж це було насправді.

За півгодини після того як шлюпка віддалилася від корабля, вона знаходилася точно під вітром від кита, який тепер був у положенні між шлюпкою і «Пілігримом». Настав час підійти ближче до смугача. Це треба було зробити дуже тихо. Може, вдасться непомітно підійти до кита збоку і кинути гарпун з близької відстані.

— Повільніше, хлопці! — тихо скомандував гребцям капітан Гуль.

— Здається, наша рибка щось запідозрила, — сказав Говік. — Дихає тепер не так шумно, як раніше.

— Тихше! Тихше! — повторив капітан Гуль.

За п’ять хвилин мисливці були в одному кабельтові від кита. Боцман Говік, стоячи на повен зріст на кормі, скерував шлюпку так, щоб підійти до лівого боку кита, намагаючись, проте, триматися трохи на віддалі від страшного хвоста, бо ж одного удару його було достатньо, аби розтрощити шлюпку.

Капітан Гуль стояв на носі шлюпки, розчепіривши ноги для більшої стійкості, і тримав у руці гарпун. Це знаряддя, кинуте його вмілою рукою, без жодного сумніву мало б міцно уп’ястися у м’ясисту спину кита, що горбом виступала з води.

Поряд із капітаном у бадді лежала перша з п’яти бухт канату, міцно прив’язана до тупого кінця гарпуна. Решта чотири були під рукою, щоб без затримки підв’язувати одну до іншої, якщо кит піде на велику глибину.

— Готуйся! — прошепотів капітан Гуль.

— Так! — відповів Говік, міцніше стиснувши стернове весло.

— Підходь!

Боцман виконав команду, і шлюпка зрівнялася з твариною. Їх відділяла відстань у якийсь десяток футів.

Тварина не рухалася. Здавалося, що вона спала. Про кращу нагоду годі й мріяти. Зі сплячим китом можна легко покінчити з першого удару.

«Підозрілива тиша! Щось дивно! — подумав капітан Гуль. — Навряд чи ця бестія спить… Ні, тут щось не так!».

Така ж думка промайнула і у боцмана Говіка, який намагався розгледіти інший бік кита, але йому це ніяк не вдавалося. Проте часу на роздуми не було: треба діяти.

Вхопивши гарпун посередині держака, капітан Гуль кілька разів замахнувся, аби краще прицілитися, а потім потужно кинув його у смугача.

— Назад, назад! — тієї ж миті вигукнув капітан. Матроси, дружньо взялися за весла і рвонули шлюпку назад, аби вивести її з-під ударів хвоста пораненого кита.

Вигук боцмана пояснив причину загадкової поведінки тварини.

— Дитинча! — вигукнув Говік.

Поранена самка, судомно метнувшись, майже перевернулася на бік, і тоді моряки теж побачили її дитинча. Гарпун захопив їх під час годування.

Капітан Гуль знав: присутність дитинчати робить полювання небезпечним. Самка, поза сумнівами, захищатиметься з подвійною люттю, рятуючи не лише себе, але й свого «малюка», якщо тільки так можна назвати тварину завдовжки у двадцять футів.

Проте, наперекір побоюванням капітана Гуля, смугач не накинувся відразу на шлюпку, і команді не довелося рубати прив’язаний до гарпуна канат, аби бігти від розлюченої тварини.

Навпаки, як це часто буває, кит пірнув і, описавши у воді дугу, потужним ривком піднявся на поверхню і з неймовірною швидкістю поплив. Дитинча рушило за мамою.

Капітан Гуль і боцман Говік встигли розгледіти кита, перш ніж він пірнув, і, відповідно, оцінити його належним чином. Смугастик виявився могутньою твариною завдовжки не менше як вісімдесят футів. Його жовтувато-коричнева шкіра була поцяткована безліччю темно-коричневих плям.

Було б прикро після вдалого початку відмовитися від такої багатої здобичі. Почалося переслідування. Шлюпка з піднятими веслами стрілою неслася хвилями. Говік незворушно скеровував її за китом, незважаючи на те що шлюпку щоразу нещадно кидало у різні боки.

Капітан Гуль, який не зводив очей зі своєї здобичі, постійно повторював:

— Увага, Говіку! Увага!

Але й без цього попередження боцман був насторожі.

Шлюпка йшла повільніше за кита, і бухта розмотувалася з такою швидкістю, що капітан Гуль побоювався, аби канат не загорівся від надмірного тертя об борт човна. Він поспішив наповнити морською водою баддю, у якій лежала бухта.

Смугастик, ймовірно, не збирався ані зупинятися, ані зменшувати швидкість. Капітан Гуль підв’язав другу бухту. Але і її вистачило ненадовго. За