Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

п’ять хвилин довелося підв’язати третю, яка теж невдовзі розмоталася під водою.

Смугастик стрімголов нісся уперед. Мабуть, гарпун не зачепив жодних важливих для його життя органів. Судячи з нахилу канату, можна було припустити, що кит не лише не збирається виходити на поверхню, але й, навпаки, все глибше і глибше занурюється під воду.

— Дідько забирай! — вигукнув капітан Гуль. — Здається, ця тварюка має намір зжерти усі п’ять бухт!

— І відтягне нас далеко від «Пілігрима», — додав боцман Говік.

— А все ж таки киту доведеться піднятися на поверхню, аби набрати повітря, — зауважив капітан Гуль. — Адже кит — не риба: повітря йому потрібне так само, як і людині.

— Він затримує дихання, аби швидше плисти, — сміючись, сказав один із матросів.

І справді, канат продовжував розмотуватися з незмінною швидкістю. До третьої бухти невдовзі довелося прив’язати четверту.

Матроси вже підрахували подумки свою частку баришу від упольованого кита і зажурилися.

— Ото проклятуща тварюка! — бурмотів капітан Гуль. — Нічого подібного я не бачив за все життя.

Нарешті, і п’яту бухту пустили у справу. Вона розмоталася майже наполовину, і раптом напруга каната послабла.

— Ура! — вигукнув капітан Гуль. — Канат провисає — тож смугач втомився!

Цієї миті шлюпка знаходилася за п’ять миль від «Пілігрима».

Капітан Гуль підняв вимпел на кінці багра, дав кораблю сигнал наблизитись.

Ще за одну мить він побачив, як на «Пілігримі» брасопили реї, наповнюючи вітрила.[29] Цей маневр Дік Сенд за допомогою Тома та його товаришів провів чітко і швидко.

Проте вітер був слабким, він задував поривами і дуже швидко спадав. За таких умов «Пілігриму» важко було наздогнати шлюпку.

Тим часом, як і передбачав капітан Гуль, смугач піднявся на поверхню океану подихати. Гарпун так само стирчав у нього у боці. Поранена тварина деякий час нерухомо лежала на воді, чекаючи на дитинча, яке, певно, дуже відстало під час такого шаленого бігу.

Капітан Гуль наказав гребцям налягти на весла, і дуже швидко шлюпка знову опинилася поблизу смугача.

Двоє матросів склали весла і, так само як капітан, озброїлися довгими списами, якими добивають пораненого кита.

Говік насторожився. Хвилина була небезпечна: кит міг кинутися на них, і потрібно було триматися напоготові, щоб миттю відвести шлюпку на безпечну відстань.

— Увага! — крикнув капітан Гуль. — Цільтеся гарненько, хлопці, бийте без промаху! Ти готовий, Говіку?

— Я готовий, капітане, — відповів боцман, — але мене непокоїть, чому після такої скаженої біганини наш смугач раптом затих!

— Мені це також видається підозріливим.

— Треба бути насторожі!

— Так. Проте не кидати ж полювання! Уперед! Капітан Гуль почувався украй збудженим.

Шлюпка наблизилася до кита, який лише крутився на одному місці.

Дитинчати біля нього не було, і, можливо, мати шукала його.

Раптом смугач махнув хвостовим плавником і відразу відплив уперед футів на тридцять.

Невже він знову збирався бігти? Невже доведеться відновити це безкінечне переслідування?

— Бережись! — крикнув капітан Гуль. — Смугастик зараз розженеться і кинеться на нас. Повертай, Говіку! Повертай!

І справді, смугач повернувся головою до шлюпки. Далі, потужно б’ючи по воді плавцями, рвонув на людей.

Боцман точно розрахував напрямок атаки, рвонув шлюпку вбік, і кит з розгону проплив повз, не зачепивши її. Капітан Гуль і обидва матроси скористалися цим, аби всадити списи у тіло велетня, намагаючись зачепити який-небудь життєво важливий орган.

Смугастик зупинився, викинув високо вгору два забарвлених кров’ю фонтани і знову кинувся на шлюпку. Потрібна була велика мужність, аби не втратити сміливості перед розлюченим велетнем. Але Говік знову встиг відвести шлюпку вбік і ухилився від удару. Знову у цю мить, коли смугач проносився повз шлюпку, йому нанесли три глибокі рани. Кит з такою силою вдарив своїм страшним хвостом по воді, що піднялася велетенська хвиля, так ніби зненацька налетів шквал. Шлюпка мало не перевернулася. Хвиля переплеснула через борт і наполовину затопила шлюпку.

— Відра! Відра! — крикнув капітан Гуль.

Матроси кинули весла і з шаленою швидкістю почали вичерпувати воду. Тим часом капітан Гуль обрубав канат, тепер вже непотрібний, — приголомшена болем тварина навіть не думала більше про втечу. Кит у свою чергу нападав сам, його агонія ставала страшною.

Втретє смугач повернувся до шлюпки. Але важке від води суденце втратило рухливість: воно не могло ані відступити, ані вивернутися від нападу. Як йому тепер уникнути удару? Вже неможливо було ані керувати ним, ані, тим більше, рятуватися втечею.

Як не гребли матроси, смугач кількома ривками міг наздогнати шлюпку. Треба було припинити напад і поміркувати про самозахист. Капітан Гуль добре це розумів.

При третій атаці Говіку вдалося лише послабити удар, але не уникнути його. Смугастик зачепив шлюпку своїм велетенським спинним плавцем. Поштовх був таким потужним, що Говік впав на спину.

Від того ж таки поштовху збився приціл трьох списів: цього разу вони не влучили у ціль.

— Говіку! Говіку! — гукнув капітан Гуль, який сам ледве втримався на ногах.

— Я тут, капітане! — відповів боцман і, піднявшись, став на своє місце.

Але тут він побачив, що кормове весло переламалось навпіл. Він мовчки показав уламок капітану Гулю.

— Бери інше!

— Так! — відповів Говік.

Цієї хвилини вода неподалік від шлюпки ніби закипіла. За кілька сажнів з’явилося дитинча кита. Смугастик його побачив і стрімко поплив до нього. Тепер він повинен був битися за двох. Боротьба ставала ще жорсткішою. Капітан Гуль кинув погляд у бік «Пілігрима»