Читати книгу - "Зелена пастка, Анатолій Олексійович Стась"

худоба, та й тільки.

Як сталося, думав я, що Ву — а він, здається, зовсім не дурень — не знає про існування міст і селищ, літаки називає «металевими птахами», не вірить, що побіля Вачуайо мешкають каджао? Невже хлопець не має уяви про інший світ, крім клаптя лісу, де стоять бараки?

Моторошна думка раптом ошелешила мене. А що, коли ці люди-раби — не хто інші, як нащадки тих самих індіян, котрі згинули безвісти в нетрях, заполонені зайдами-чужинцями сім десятиліть тому? Якщо це так, то Ву і його товариші й народилися в неволі. І за своє життя не бачили нічого іншого, крім бараків, веж з кулеметами, Кам'яного муру, каторжної праці… Невже ж навіть їхні батьки день від дня, з року в рік тільки й чули, що виляск батогів та лайку озброєних охоронників?

Діти зелених джунглів, Вони вмирали, Їхнє життя Забирали мертві…

Сумовита пісня Катультесе наче випливла з темних закутків приміщення.

Я доторкнувся до гарячого плеча Ву.

— Ти не спиш, знаю. Більше не буду розпитувати тебе ні про що, тільки скажи: оті, що за Кам'яним муром, вони… мертві?

Хлопець ледь чутно відізвався:

— Мовчи! Якщо хочеш жити… Не називай їх цим словом. Нам не можна знати того, що знали наші діди. 

Стало моторошно. «Тікати! Тікати з цього клятого місця, будь-що тікати!»

Наступного ранку в тунелі до мене підійшов мій сусіда з барака, похмурий велетень. Підхопивши з одного краю стояк, він очікуючи зирнув через плече. Я оглянувся. Ву неподалік нас підіймав шмат рейки удвох з незнайомим сивим індіянином. Велетень помінявся з Ву місцями.

Ми заглиблюємося в земляну нору. Тунель подався вперед ще на кільканадцять кроків. Похнюпившись, волочать ноги індіяни. Передні зникають у мороці нори, ті, що бредуть позад нас, рухаються безсловесними тінями.

Минає година, друга. Стояки начебто легші, ніж учора, коли я носив їх з Ву. Призвичаївшись до червонуватої імли підземелля, з подивом помічаю, що мій напарник тримає на плечі стояк ледь не посередині. Тому ноша вже не так тисне на мене. Виходимо з тунелю, я кидаю індіянинові:

— Візьміть ближче до краю, вам дуже важко.

— Загбі сильний, — тихо відповідає індіянин. — Загбі трохи допоможе тобі. Ти не звик.

Тепер я бачу дещо таке, чого не розгледів раніше: індіяни, котрі дужчі, міцніші, як і Загбі, тримають стояки та рейки так, щоб більший тягар прийняти на себе і полегшити ношу товаришеві. Крислаті капелюхи не розкумекали цих хитрощів, мабуть, їм не спадає на думку, що невільники здатні підсобляти один одному.

За широкою спиною Загбі я почуваю себе якось спокійніше, не так самотньо. Мені легше, тепер я довше протримаюсь. Як знесилюся, жбурну кляту ношу на землю, і край. Що вони мені заподіють? Нехай! Он під ногами грудка цементу, схоплю, відбиватимуся, хоч одному крислатому капелюхові розкраю голову.

Не зупиняючись, індіянин раптом запитує:

— Це правда, що каджао живуть на березі великої ріки?

— Авжеж, правда.

— Загбі вірить тобі, твої слова щирі. Загбі розуміє, ти надумав тікати…

— Ну, це ви вигадуєте, — розгублено заперечив я, та він, не слухаючи, продовжував:

— …І хоче тебе попередити: вирватися звідси майже неможливо. Втікачів завжди наздоганяли. Останнім відважився Чульпаа — Гостре Око. Обдурив сторожу, пробрався через дріт з колючками і зник. Чульпаа прудкий, як вітер, уміє заплітати сліди, наче лисиця, він не знав утоми. Обіцяв привести людей, які допоможуть нам позбавитися влади могутніх. Чульпаа сказав те ж саме, що сказав ти: каджао не щезли із землі, вони мешкають на березі великої ріки… Тільки люди так і не прийшли, щоб порятувати нас. І ніхто не знає, що сталося з Чульпаа.

— Коли це було? Коли втік Гостре Око?

— Давно, ще до великих дощів.

З півсекунди я не розплющував очей. По той бік Вачуайо в далину пролягло зелене море. Дим, що струмочиться вгору, дим бару-орчете, неймовірний, як сон. Тривога в очах Катультесе: «Людина спричинила смерть людині…»

Чульпаа — Гостре Око! Ось хто не дійшов до Пері. Подолав безмежні простори сельви і загинув майже біля людей, до яких поспішав за поміччю.

— Він з племені галу? — запитав я і помітив, як у Загбі напружилася спина.

— Так, Гостре Око — галу. Звідки тобі це відомо? Люди його племені працюють он там, — вільною рукою індіянин показав у глиб тунелю, де пульсувало синє сяйво. — Він також копав землю.

— Загбі, я все поясню потім. Ви не помилилися. Я хочу втікати. Люди нічогісінько не знають про цих бандитів, які засіли тут, у джунглях, і знущаються з індіян. Вони тримають вас у рабстві. Не розумієте? Нічого, настане час — зрозумієте… Допоможіть мені. Удвох нам буде легше, ми доберемося до великої ріки. Там мій батько. Він повезе вас до президента… Не розумієте? Ну, до верховного вождя усіх племен вашої країни. Ви розкажете йому про все. Вождь має металевих птахів, у нього багато воїнів, вони прийдуть сюди і покарають тих, що засіли за Кам'яним муром.

Індіянин помовчав. Потім неголосно промовив:

— Загбі не може піти звідси, не попрощавшись із своєю дружиною.

— Ви одружені, Загбі? Де ж ваша сім'я?

— Наших матерів та жінок тримають окремо, у великій хижі, яку ти називаєш бараком. Нам дуже рідко дозволяють зустрічатися. Своїх дітей ми не бачимо зовсім, їх віднімають у матерів ще немовлятами.

— Хоч убийте мене, не розумію! Хіба ж можна терпіти таку наругу, Загбі? Адже вас багато, чоловіків, молодих хлопців. Напасти на сторожу, забрати зброю, а потім… До Кам'яного муру! Могутнім доведеться несолодко. Чого ж ви чекаєте?

Загбі уповільнив крок.

— Ми про це думали. Каджао та галу думали разом. З могутніми дуже важко боротися. Вони