Читати книгу - "Зелена пастка, Анатолій Олексійович Стась"

убивають людей здаля, їхня зброя спалює вогнем. Та найстрашніше, що в них…

Він замовк. Почувся близький гуркіт, і болісний зойк забився під склепінням тунелю. Попереду заметушилися напівголі постаті, забігали крислаті капелюхи. Ми наблизились до землекопів і зупинилися. На землі корчився закривавлений чоловік. Купа стояків, яка накопичувалася з самого ранку, зненацька розвалилася, придавивши індіянина. Він стогнав, не міг вибратися з-під важких залізобетонних паль.

Загбі ступив крок уперед. У цей час із-за високого металевого резервуару вийшов Кносе. Він був одягнений у робочий комбінезон, збоку на поясі метлявся протигаз — у тупику, де тунель закінчувався, завжди клубочився їдкий дим від вибухівки. Підбігли крислаті капелюхи. Кносе щось різко наказав їм. Високий сутулий наглядач вихопив у робітника пальник зварювального апарата. Синій палахкотливий струмінь із сичанням увіткнувся в землю, лизнув стояки і на мить затримався на тілі лежачого. Несамовитий крик заморозив кров.

Я ще ніколи не чув, щоб так кричала людина. Індіяни кидали стояки та рейки, бігли геть до виходу з підземелля. У Загбі на шиї напнулися жили. Ми жбурнули свою ношу під ноги, відступили до стіни, з якої тихими ручаями осипався пісок. З нами порівнялася група індіян. Троє раптом зупинилися, круто повернули назад і накинулися на крислатих капелюхів. Я вгледів Ву, з ним був юнак у подертих трусах і ще один, широкоплечий, високий каджао. Наглядачі не встигли вихопити зброю, трійця налетіла на них. Сутулий упав, збитий з ніг кулаком широкоплечого індіянина, випустив з рук пальник. Синій струмінь затанцював, закрутився на землі, зачепив когось із наглядачів… Біля резервуару сплівся клубок тіл, хтось хрипів, лаявся, мигтіли кулаки, спітнілі закривавлені обличчя.

Рвонувшись уперед, я відчув міцну руку Загбі.

— Туди не можна! — видихнув він, притискаючи мене до стіни. Я пручався, кричав, не в силі звільнитися з його обіймів. Індіянин затулив мені рота долонею, повалив на землю.

Кносе, тримаючи руки в кишені комбінезона, з хвилину мовчки спостерігав за бійкою. В нього на поясі, поруч з протигазом, жовтіла кобура з пістолетом, але він наче забув про зброю.

— На місця! Геть на свої місця, червоношкіре поріддя! — загорлав раптом Кносе, зриваючись з голосу. — Кому кажу, брудні мавпи! Ну!

І клубок тіл, що секунду тому звивався на землі, миттю розпався. Крислаті капелюхи з лайкою обтрушували мундири, один скімлив, волочачи ногу. Останнім підвівся, хитаючись, сутулий наглядач. Високий каджао, який тримав його за горлянку, опустив руки, і вони в нього обвисли, як неживі. Виструнчившись, індіянин винувато дивився на Кносе, а той посміхався вдоволеною презирливою посмішкою.

Інші два хлопці, що встряли в бійку, також зів'яли. З розквашених губів Ву цибеніла кров, він стояв весь зіщулившись, наче заворожений, запобігливо дивився в очі Кносе. Його рухливе, розумне лице ніби закам'яніло і втратило власні риси. То було лице недоумка, ладного виконати все, що йому накажуть. Широкоплечий індіянин теж непевною ходою рушив до Кносе. Понуро згорблена постать, безвільні рухи. Кносе поманив пальцем.

— Усі — до мене! Ближче! Ще ближче, гидюча наволоч!

Троє, безмовно підкоряючись, ішли на його голос. Широкоплечий по-дитячому схлипнув, упав на коліна перед Кносе. Той відіпхнув його від себе, штовхнув чоботом у груди. Ву робив якісь дивні рухи руками, присідав, неголосно бурмотів щось і зненацька заспівав. Юнак у подертих трусах підбіг до нього, заплескав у долоні і зайшовся сміхом, закотивши під лоба очі.

— Лупцюй його! — Кносе кивком голови показав юнакові на широкоплечого. Юнак стрибнув, як кішка, і повис на здорованеві, вчепірився йому у волосся. Високий дужий каджао навіть не захищався, стояв на колінах, розмазував по щоках сльози. Ву кружляв навколо у скаженому дикому танку.

Все, що я побачив, було для мене незбагненно. Подумав — божеволію. Опам'ятався вже на повітрі, біля входу в тунель. Індіяни поспіхом розбирали стояки та рейки, по двоє, підтюпцем пірнали в підземелля. Очі людей були сповнені жаху.

Нахиляючись, щоб узяти стояк, Загбі прошепотів мені:

— Вони тримають у руках наші душі. Хто виходить з покори, в того забирають розум… Загбі дотримає слова, допоможе тобі тікати.

— Ні, — сказав я, — тепер треба думати не про втечу. До великої ріки далекий і небезпечний шлях. Якщо не дійдемо, загинемо, то люди так і не взнають про те, що тут діється.

Саме тоді виникла в мене думка… Але не варто забігати наперед. Скажу тільки, що після роботи, вночі, я поділився своїм планом із Загбі. Він уперто не приставав на мою пропозицію. Насилу мені вдалося умовити його.

Наступного дня за мною прийшли два крислаті капелюхи. Мене вивели з тунелю й повели крутим схилом вгору, туди, де виднівся Кам'яний мур.

Я ішов і жував корінець. В останню мить Загбі тицьнув мені його в руку, прошепотів: «З'їж цей корінь. Обов'язково з'їж, він надасть тобі сили». Корінець був пахучий, гіркуватий, після нього на зубах залишилася оскома.

Розділ VI
Чоловік з білої яхти

Бетон розсунувся, відкривши вузький прохід. Нарешті я мав можливість поглянути на вулиці таємничого міста, що причаїлося за бетонною стіною.

Вулиць не було, за муром буйно спліталася зелень. Неподалік між заростей поблискувала невелика скляна альтанка. Під деревами, в густій нетолоченій траві, виднілися якісь круглі диски, що зблизька виявилися металевими люками. На галявах я побачив масивні півкулі, вкриті маскувальними плямами. Півкулі ці неначе росли із землі, як величезні печериці. На маківках «печериць» з довгастих щілин витикалися вороновані стволи, націлені в небо. Осторонь їжачились антени. Далі, десь над хащами, тремтіло прозоре повітря, здавалося, що то дихають дерева. Було тихо й безлюдно. Місцевість за Кам'яним муром нагадувала забутий, покинутий парк з випадковими й недоречними спорудами. Я зрозумів, що перебуваю над містом, а саме місто лежить підо мною, закопавшись у землю.

Альтанка була не справжня, в ній на поверхні приховувалась кабіна ліфта. Тільки-но охоронники причинили за собою дверцята, теленькнув уже знайомий дзвінок, і кабіна блискавично шурхнула вниз.

За хвилину я потрапив у довжелезний коридор. Світло невидимих ламп лилося на глянець пластика, у нішах на молочно-білій