Читати книгу - ""Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер"

Він знав, що Сурен Давидович не дасть гітаристові вистрілити. Навіть кашель не завадить Суру вистрілити першим, його знати треба… Та Сур поки що не стріляв. А Кисельов… Бластер б’є безшумно. При світлі сонця та ще крізь скло спалаху не помітиш…

“Чортівня! Що ж там сталося? Сур не міг спізнитися з пострілом, — думав Стьопка. — Він тримає Кпсельова під прицілом, і я саме потрібен — зв’язати гітариста абощо. А двері в підвал не замкнені. Цей гад не здогадався зачинити на замок”.

— Ану вниз, Валерко!

Вони злізли. Валерці було наказано посидіти з малюками — він заскиглив. Степан посварився на нього кулаком, прошмигнув у прохолодний, напівтемний коридор і відразу почув через перегородку голос Кисельова:

— …Не-чу-ва-но! Віддав ключі та зброю хлопчиську — неймовірна безпечність!

Сурен Давидович спокійно відповів:

— Кут третій, не забалакуйся! Ключі та зброю віддав Габрієлян, а не я.

Чортівня! “Габрієлян, а не я”! А він — хто?

Втрутився слабкий голос:

— Братця, чи так уже потрібні ці тріскачки? В міліції цілий арсенал. І своєї зброї вистачає… як ти її називаєш?

— Бластери, — сказав Сур. — Хлопчики так називають.

— “Хлопчики!” — гаркнув Кисельов. — Негайно, негайно ізолювати цих хлопчиків! П’ятикутнику, ти встановив зв’язок із постом?

— Дорожній пост не озивається, — доповів слабкий голос. — Контроль показує перешкоди від автомобільних двигунів. Роз’їздилися…

— Лікарка гасає хвацько, — пробурмотів Кисельов. — Дамо Обчислювачеві запит на блюдце. Ти ще не бачиш, П’ятикутнику?

— Поки що сліпий.

— Ну зачекаємо. Дай запит на блюдце, — сказав Кисельов. — Квадрат сто три! Негайно розшукай хлопчину з ключами.

Голос Сурена Давидовича відповів:

— Єсть привести хлопчину… Зарипів відсунутий стілець.

— Так чи інакше, його необхідно… — заговорив Кисельов, та Стьопка більше не слухав.

Вискочив надвір, підхопив Валерку й потяг його через вулицю, за кіоск “Союздруку”. Тепер їх сам Шерлок Холмс не побачив би, а вони крізь скло могли дивитися навсібіч.

— Валерику, терміновий наказ! — випалив Стьопка. — Дуй до Малгосі, випроси у неї плаття в горошок, синє, скажи — мені треба. Наказ! І ні слова нікому!

Валерка так і витріщився. Стьопка сказав, щоб плаття загорнули якнайкраще, зав’язали чим-небудь. Якщо Малгосі немає вдома, хай Валерка зачекає її. Плаття принести на голубник. І нікому, нізащо хай не каже, що в згортку та де перебуває Степан. Навіть дяді Суру.

Валерка пропищав: “Єсть!” — і побіг. А Сурен Давидович вийшов із підвалу й зник у глибині двору. Постояв трохи, обсмикнув куртку й пішов.

От лиха година, він мусить боятися Сура! Прокляті гади! Вони добралися до Сура, розумієте? Цього неможливо пояснити. Ви не знаєте, як ми любили Сура. Тепер Стьопка за ним стежив, а наш Сурен Давидович по-дружньому розмовляв із ворогами й сам став одним із них під кличкою “Квадрат сто три”.

— Ну, тримайся… — пробурмотів Степан.

Перемахнув через вулицю. На бігу кинув зв’язку ключів крізь решітку в колодязь перед замурованим вікном підвалу. Визирнув із-за труби й побачив Сурена Давидовича.

А, йдеш до голубника… Знаєш, де шукати… Ось він зник за нижньою, дощаною частиною голубника й покликав звідтіля: “Стьопику!”

Боком, косячи очима то на ноги Сура, то на прочинені двері підвалу, Степан прослизнув у коридор. При цьому із зловтіхою подумав: “Звелів стежити — і от маєш…”

У коридорі стояла величезна, з коричневого дерева, вішалка. На ній цілісінький рік висів рибальський кожух Сурена Давидовича, теж величезний, до п’ят.

“Ось тобі твій “головний полудень”, — подумав Степан, ховаючись під кожух. У зброярні мовчали. Скільки ж часу Валерка бігатиме по плаття? Якщо Малгося прийшла із школи і якщо відразу дасть плаття — хвилин двадцять. Поки що минуло хвилин п’ять. Сур, мабуть, обходить під’їзди. Тільки б Валерка не наскочив на нього.

Малгося Будзінська — дівчинка з нашого класу. Вона полячка, по-справжньому її звати Малгожата. Штуку з перевдяганням вони із Степаном вже утнули якось, під Новий рік — помінялися одягом, і ніхто їх не впізнавав на маскараді.

У зброярні мовчали. Стьопка, сидячи під кожухом, нудився. Вирішив полічити, скільки разів за сьогодні довелося ховатися. Разів десять чи одинадцять — тільки те й робив, що ховався. Нарешті заговорили в зброярні.

— Блюдця не посилають, — промовив Рубченко-П’ятикутник. — Ризиковано. Над нами проходить супутник-фотограф.

— Хай вам щастить, перестраховщики, — сердито відгукнувся Кисельов.

Рубченко засміявся.

— Е-хе-хе.

Стьопка чув, як він повернувся на ліжку і як зарипів благенький стілець під Кисельовим.

— А ти не регочи, — тихо присадив Кисельов. — Не забувай, що ти…

— Винуватий, — сказав Рубчепко. — Винуватий. Капітанові Рубченку не пощастило, а монтеру Кисельову пофортунило.

— Ти про що це?

— Та так…

— Про що, питаю?!

— Один став Кутом, а другий — П’ятикутником, — промимрив Рубченко.

— Тому й сидиш у нижчому розряді, — повчально мовив Кисельов, — що плутаєш себе, Десантника, з тілом. Це треба викорінювати, П’ятикутнику. Ти не роз’єднався з Обчислювачем?

— Мовчить.

Кисельов вилаявся. Рубчепко заговорив принижено:

— Я, звичайно, П’ятикутник… і не більше…

— Ну-ну?

— Для мого тіла, капітана міліції, годилося б Десантника розрядом вище…

— Можливо. У нього мають бути цінні знання. Говори.

Рубченко відкашлявся. Було чути, що він кашляє обережно — напевно, рана ще боліла.

— Так я он що кажу… Стара і хлопчина можуть проскочити в район. Так? Неприємний факт, я згоден. Але треба ще поглянути,