Читати книгу - "Золотий горнець, Ернст-Теодор-Амадей Гофман"

я щасливий! - прошепотів захоплений студент. - Про що я вчора тільки мріяв, сьогодні збулося!

- А ти справді одружишся зі мною, коли станеш радником? - запитала Вероніка.

- Неодмінно! - відповів студент Анзельм.

Тим часом рипнули двері, увійшов проректор Паульман і сказав:

- Ну, дорогий пане Анзельме, я вас не відпущу сьогодні, ви скуштуєте в нас супу, а потім Вероніка зготує нам чудесної кави, якою ми ласуємо з реєстратором Гербрандом, що також обіцяв завітати.

- Ах, дорогий пане проректоре, - відповів на те студент Анзельм,- хіба ж ви не знаєте, що мені треба до архіваріуса Ліндгорста, переписувати манускрипти?

- А гляньте-но, amice! - сказав проректор, показуючи йому кишенькового годинника, на якому було вже пів на першу.

Студент Анзельм тепер побачив, що вже пізно йти до архіваріуса Ліндгорста, і охоче прийняв запрошення проректора, бо ж діставав можливість цілий день дивитись на Вероніку, ловити крадькома її любий погляд, відчувати ніжні потиски її рук, а то й, можливо, домогтися поцілунку. Ось як далеко сягали тепер бажання студента Анзельма, і він почував себе все краще й краще, бо переконувався, що скоро звільниться від усіх фантастичних марень, які справді могли довести його до цілковитого божевілля. Реєстратор Гербранд таки з'явився по обіді, і, коли випили каву і вже смеркло, він, усміхаючись і весело потираючи руки, натякнув, що в нього є з собою одна штука, яка принесе їм усім того холодного жовтневого вечора велику приємність, коли прекрасні Веронічині руки змішають і доведуть її до належної форми, так би мовити, пронумерують і прошнурують.

- Ну, то давайте ваш таємничий скарб сюди! Що воно там таке, найдорожчий реєстраторе? - вигукнув проректор Паульман.

Реєстратор Гербранд сягнув до глибокої кишені свого сюртука раз, другий, третій і дістав пляшку араку, цитрину і цукор. Не минуло й півгодини, як на столі в Паульмана парував чудесний пунш. Вероніка поналивала їм трунку, і між друзями зайшла щира, весела розмова. Та коли трунок зайшов студентові Анзельму в голову; до нього вернулися також усі дива, які йому довелось недавно пережити. Він побачив архіваріуса Ліндгорста в адамашковім халаті, що світився, наче фосфор, побачив лазурово-блакитну кімнату, золоті пальми, ба навіть відчув, що мусить вірити в Серпентину; всередині в нього щось бурхало, шумувало. Вероніка подала йому склянку пуншу, і, беручи його, Анзельм легенько торкнувся її руки.

- Серпентино, Вероніко! - зітхнув він нишком і поринув у глибокі мрії.

Але реєстратор Гербранд голосно вигукнув:

- Ну й дивак той архіваріус Ліндгорст, ніяк не зрозумієш його! А втім - за його здоров'я! Цокнемось, пане Анзельме!

Тоді студент Анзельм отямився й промовив, цокаючись із реєстратором:

- Все це від того, вельмишановний пане реєстраторе, що архіваріус Ліндгорст - це, власне, Саламандр, який, розгнівавшись, геть спустошив сад Фосфора, князя духів, за те, що від нього втекла Зелена Змійка.

- Що? Як? - запитав проректор Паульман.

- А так,- вів далі студент Анзельм,- і тому він тепер мусить бути королівським архіваріусом і нидіти отут, у Дрездені, зі своїми трьома доньками. До речі, ті доньки - маленькі золотисто-зелені змійки, що гріються на сонці в бузині, звабливо співають і спокушають юнаків, мов сирени.

- Пане Анзельме, пане Анзельме? - скрикнув проректор Паульман.- Чи вам памороки забило? Що це ви, на бога, за нісенітниці верзете?

- Він правду каже,- перебив його реєстратор Гербранд,- та бісова личина, архіваріус, і справді-таки проклятий Саламандр, він пальцями креше вогонь, що пропалює дірки на сюртуках, як запалена губка. Так, так, ти правду кажеш, братику Анзельме, і хто цьому не йме віри, той мені ворог! - І реєстратор Гербранд так гримнув кулаком по столу, що аж склянки забряжчали.

- Реєстраторе! Чи ви не сказилися? - сердито закричав проректор.- Пане студіозусе, пане студіозусе, що у вас за химери в голові?

- Ах,- сказав студент,- так і ви, пане проректоре,- не що інше, як птах пугач, який підстригає чуби.

- Що? Я птах?.. Перукар? - закричав проректор, ошаленівши.- Добродію, ви таки збожеволіли!

- Але стара ще йому заллє сала за шкуру! - скрикнув реєстратор Гербранд.

- А так, стара має силу,- озвався Анзельм,- хоч вона простацького роду, бо її батько - нікчемне драконове перо, а мати - погана редька, але найбільше вона завдячує своєю силою різним пекельним тварюкам, шкідливій мерзоті, якою себе оточила.

- Це паскудний наклеп! - скрикнула Вероніка, розгнівано блискаючи очима.- Стара Ліза - мудра жінка, а чорний кіт - не пекельна тварюка, а освічений, дуже вихований юнак і її cousin germain.15

- А чи не може Саламандр, як сяде їсти, спалити собі бороду й пропасти ні за що? - запитав реєстратор Гербранд.

- Ні, ні! - закричав студент Анзельм.- Ніколи з ним такого не може статися, а Зелена Змійка любить мене, бо в мене душа як у дитини і я дивився Серпентині в очі.

- А кіт їх видере! - скрикнула Вероніка.

- Саламандр… Саламандр їх усіх візьме в кулак, усіх! - заревів проректор Паульман, розлютований до краю.- Але чи я не в божевільні? Чи, може, я сам з глузду з'їхав? Що ж це за нісенітниці я варнякаю? Так, і я навіжений, і я навіжений! - Проректор Паульман схопився, зірвав свою перуку з голови і, пожмакавши, жбурнув об стелю так, що з кучерів навкруги посипалася пудра.

А студент Анзельм і реєстратор Гербранд схопили миску з-під пуншу, склянки і, радісно вигукуючи, теж почали жбурляти об стелю, аж черепки забряжчали навкруги.

- Віват, Саламандре! Pereat, pereat16 стара! Розбий металеве дзеркало, видери котові очі… Злови пташку! Егей… егей… евое,17 Саламандре!

Так репетували й ревіли всі троє, мов навіжені. Франя з плачем вибігла з кімнати, а Вероніка впала на канапу, лементуючи з жалю й скорботи. Нараз відчинилися двері, все раптом стихло, і до кімнати ввійшов маленький чоловічок у сірому плащі. Його обличчя було якесь дивно поважне, а особливо вирізнявся на ньому закарлючений ніс, на якому сиділи великі окуляри, що найперше впадали в очі. На голові була в нього також особлива перука, що скидалася швидше на шапочку з пір'я.

- Добрий вечір, людоньки! - зарипів кумедний чоловічок.- Чи не тут я знайду студіозуса пана Анзельма? Найнижчий вам уклін від пана архіваріуса Ліндгорста, він сьогодні даремно чекав пана Анзельма, але назавтра найпокірніше просить з'явитися вчасно.

Ні слова більше не сказавши,