Читати книгу - "Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман"

самоті, без чужих поглядів переважна більшість зробить друге, але майже ніхто не наважиться на перше.

У певному сенсі ці дилеми однакові. Щоб визнати це, треба піти проти внутрішнього чуття. Але якщо поглянути на мотивацію і наслідки дій із прагматичної точки зору, то дилеми ідентичні. Ми вирішуємо пожертвувати одним життям заради порятунку п’яти. Або ж дозволяємо вирішувати долі, тому що не відчуваємо морального права втручатися й прирікати на смерть того, кому вона не судилася.

Разом із тим дилеми все-таки дуже різні. Щоб підкреслити різницю між ними, гіперболізуємо ситуацію ще сильніше.

▶ Ви лікар на майже безлюдному острові. Є п’ять пацієнтів, у кожного хворий певний орган, і, якщо його трансплантувати, люди повністю видужають. Без пересаджування всі помруть. До лікарні потрапляє людина з грипом. Ви можете ввести їй анестезію й використати її органи для трансплантації, щоб урятувати п’ятьох інших. Ніхто про це не дізнається, єдиний суддя — ваше власне сумління.

У цій ситуації абсолютна більшість людей, дізнавшись про дилему, не візьмуть органи, щоб урятувати п’ятьох інших, і вважатимуть навіть думку про це аморальною. Тільки кілька радикальних прагматиків виберуть убивство пацієнта з грипом. Мотивація й наслідки третьої дилеми не відрізняються від попередніх двох. Прагматичний лікар чинить раціонально: рятує п’ятьох, коли є вибір між однією смертю й п’ятьма.

У трьох дилемах змінюється лише необхідна дія, яка й робить їх усе більш неприйнятними. У першій — перевести стрілку, у другій — штовхнути іншого, у третій — розрізати людину скальпелем. Переводячи стрілку, людина не здійснює прямого впливу на тіло жертви. Навіть більше: її вчинок здається невинним, це буденна дія, не пов’язана з насильством. А от причинно-наслідковий зв’язок між штовханням чоловіка і його смертю відчутний для наших очей і шлунків. У випадку зі стрілкою залежність тільки умоглядна. Третя дилема йде навіть далі. Ми відчуваємо й розуміємо, що розчленування людини абсолютно неприпустиме.

Перший аргумент (п’ятеро чи один) — прагматичний і раціональний, продиктований моральною настановою на збільшення загального блага й зменшення загального зла. Він однаковий для трьох дилем. Другий інстинктивний та емоційний аргумент продиктований максимою: є дії, які чинити не слід. Вони неприйнятні з точки зору моралі. Якраз дія, необхідна для порятунку п’ятьох життів ціною одного, і розрізняє три дилеми. Щоразу ми практично відчуваємо, як запускаються вирішальні перегони а-ля Тюрінг між емоційними й раціональними аргументами. Ця боротьба, що постійно точиться в кожному з нас, знову й знову повторюється в історії культури, філософії, права й моралі.

Один із канонічних етичних принципів — деонтологія (від грецького deon — повинність, обов’язок) — проголошує, що не наслідки, а сутність дії визначає її моральність. Інакше кажучи, окремі вчинки об’єктивно погані незалежно від результатів, до яких вони спричиняться.

Інший етичний принцип — утилітаризм: роби певні вчинки, щоб примножувати колективне благо. Людина, яка переводить стрілку, штовхає чоловіка чи розтинає хворого на грип, діє відповідно до принципу утилітаризму. А той, хто утримується від кожного з цих учинків, виходить із деонтологічного принципу[35].

Зовсім мало людей належать до одного з екстремумів. Кожен знаходить свою точку рівноваги. Якщо дія для порятунку більшості надто жахлива, ви´грає деонтологія. Якщо максимізувати загальне благо (наприклад, не п’ять, а мільйон врятованих), на перший план вийде утилітаризм. Якщо нам покажуть обличчя, очі чи ім’я людини, якою треба пожертвувати заради більшості, особливо якщо це дитина, близький чи хтось симпатичний, знову переважить деонтологія.

Перегони між утилітаристом і деонтологом відбуваються у двох різних мозкових центрах. Емоційні аргументи фіксуються в центральній частині лобової кори, а докази на користь прагматичного підходу — у бічній.

Ми можемо втрутитися в ці мозкові системи, щоб пригнітити свою емоційну компоненту й стимулювати утилітаризм, так само як змінювали активність частини мозку, що відповідає за модель психіки. Видатні лідери, наприклад Черчилль, зазвичай розвивають засоби й методи приглушення власних почуттів і мислять абстрактно.

Здатність співпереживати так само іноді призводить до несправедливих учинків. З утилітарного й егалітарного погляду для здійснення правосуддя, освіти й політики людині необхідно відокремитися від емоційних міркувань, як і чинив Черчилль. Емпатія — фундаментальна чеснота, завдяки якій ми турбуємося про співгромадян, але вона безсила, коли наша мета — діяти задля загального блага без привілеїв і винятків.

У щоденному житті існують дуже прості способи посилити ту чи іншу систему. Ефектний метод успішно застосував мій каталонський друг Альберт Коста. Він зазначає, що розумове напруження під час спілкування іншою мовою переводить людину в режим мозкової активності, коли домінують контрольні механізми. А це центральна частина лобової кори, яка керує прагматичною й раціональною системою мозку. Якщо це правда, то людина може змінювати свої етичні принципи й установки залежно від мови, якою розмовляє. На практиці так і сталося.

Альберт Коста продемонстрував, що носії іспанської стають більш прагматичними, коли говорять англійською. Тобто якщо іспанцям розповісти про дилему з чоловіком на мості іноземною мовою, у багатьох зросте бажання його штовхнути. Те саме відбувається з носіями англійської: вони теж стають більш прагматичними, розглядаючи дилему іспанською. Людині, для якої рідна мова англійська, легше штовхнути чоловіка іспанською.

Висновки Альберта гумористичні, але в них однозначно є зерно правди. Боротьба між утилітаризмом та емоціями стосується не тільки абстрактних дилем. Насправді ці дві системи незмінно виявляються в будь-яких розмірковуваннях. І бурхливіше, ніж деінде, це відбувається біля домашнього вогнища. З тими, кого найбільше любимо, ми агресивніші, іноді аж несамовиті й безжальні. Дивний парадокс любові. Ми віримо в щирі й неупереджені стосунки, але стикаємося з величезними очікуваннями, ревністю, апатією, болем, а іноді й ірраціональним гнівом. Сварка між закоханими, яка здається нестерпною учасникам, дріб’язкова, навіть сміховинна для стороннього спостерігача. Чому вони лаються через таку дурницю? Чому хтось не може просто поступитися, щоб дійти компромісу? Розгадка в тому, що обговорення не прагматичне, а примхливо-деонтологічне. Деонтологічний поріг стрімко падає, і ми вже не поступимося навіть дрібницею задля рішення, яке знизить градус пристрастей. Звісно, було б краще поводитися більш раціонально. Але як? І Альберт жартівливо-серйозно пропонує нам наступного разу у сварці з коханою людиною перейти на іспанську чи будь-яку іншу іноземну мову. Суперечка зміститься в більш раціональну площину без грубої лайки.

Моральну рівновагу зберігати важко. У багатьох ситуаціях для прагматичних, утилітарних учинків потрібно відмежуватися від сильних, емоційно забарвлених переконань. Це означає (найчастіше неявно) встановити цінність питань, які з точки зору деонтології неможливо раціоналізувати й перетворити на цифри.

Щоб це продемонструвати, проведемо мисленнєвий експеримент. Уявіть, що ви за кермом і запізнюєтеся на важливу зустріч. Перетнувши залізничний переїзд, несподівано