Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

class="p1">Він ніяково стояв на кухні босий, заввишки шість футів два дюйми2, завважки двісті сорок фунтів3 – чоловік, а не хлопчик, чоловік, що аж рветься виконувати чоловічу роботу. Якби котрийсь із плугових коней упав під час оранки, Артур кинув би хомут собі на груди й доорав би сам, не моргнувши. У школі йому заледве вдавалося помістити своє тіло у простір між партою і стільцем. Йому хотілося сказати: «Подивися на мене, мамо! Подивися на мене! Не треба мені більше сидіти за тою партою». Але він знав, що цей аргумент не спрацює.

Його мати нарізала цибулю, витираючи сльози зворотним боком зап’ястя. Її губи витягнулись у пряму білу лінію.

– Артуре, ти не знаєш, що тобі знадобиться знати в майбутньому, – відказала вона.

Може, щодо цього вона й мала слушність, але він досить упевнено знав, що саме йому не знадобиться знати: латину, хімію, фізику, математику, французьку мову, історію, географію і Чарлза Діккенза. Школа дійсно мала досить непогану токарну майстерню зі зручними інструментами, але навіть там він не навчився нічого такого, чого його ще не навчив батько.

– Якби там учили, як передбачати погоду, – сказав він, – було б добре. Але там такого не вчать. Корисного не вчать. Там не вчать нічого корисного.

Вона з сумнівом глянула на нього.

– Справді? – Вона сама закінчила тільки вісім класів.

– Так.

На якусь мить вона завагалася, й він затамував подих. Але тоді її губи знову напружилися.

– Тебе навчили читати й писати, – сказала вона. – Тоді ти не думав, що це тобі стане в пригоді, але всі вміють читати й писати.

– Так, але я ж уже вмію! – відповів Артур. – Я це вже знаю! І додавання, й віднімання, і множення, і це, як там його, ділення. Мені крім цього нічого не треба, мамо. Решту з того, що я маю знати, мене навчить батько. І я йому потрібен на фермі. Йому потрібна допомога. Для нього самого тут забагато роботи.

Він почувався виснаженим. Ще ніколи в житті він не складав докупи так багато речень. Не може бути, щоб вона не розуміла, що правда на його боці.

Але вона стиснула губи й похитала головою.

– Твій батько досить непогано робив усе сам стільки років, тож почекає ще кілька. – Вона зітхнула й повернулася до нього лицем, тримаючи ножа, яким нарізала цибулю, збоку, і він знав, що програв. – Брак освіти – це відставання, Артуре. Твій батько відстає. Він хороший фермер, але від освічених людей відстає. – Вона йому всміхнулася. – Колись ти мені подякуєш. Ось побачиш. Коли закінчиш дванадцятий клас, ти мені подякуєш.

Його батько, все ще колупаючись у вусі, засмучено на нього глянув.

– І що вона сказала?

– Сказала, що колись я їй подякую. – Артурів голос був такий печальний, що прозвучав заледве чутно, навіть йому самому.

– Ех, – зітхнув батько. – Ну, що ж… – Він узяв гвіздок, яким визначав ступінь гнилизни, й притиснув його кінчик до іншої дошки. – Маємо швидко з цим упоратися. – Голос у нього був сумний, вибачливий. Він хотів би допомогти, та не мав як.

*

Листопад. Артур і Джейк щодня плелися до школи затемна й поверталися в темряві теж. Одне радувало Артура – принаймні тепер, коли Джейк підріс, вони не мали ходити разом. Мало не щодня Джейк ішов раніше, щоб зустрітися з друзями, а Артур виходив у найостанніший момент, заходячи в клас, коли лунав дзвоник. Вони з Джейком вчилися в окремих класах – іще один привід для радощів – і впродовж дня не бачилися, крім як під час обіду. Артур сидів за своєю надто маленькою партою в погано освітленій кімнаті й дивився у вікно на сіре, затягнуте сніговими хмарами небо, й терпів. Усі його друзі вже покинули школу, щоб працювати на тартаку, срібних копальнях чи батьківських фермах. Він бачився з ними тільки в неділю ввечері. Вони з Карлом Лунцем, його найкращим другом, ходили в місто разом із Карловими старшими братами, зустрічалися з Тедом Гачеттом, Джудом Лібовіцем і рештою, і йшли потинятися навколо «Бенового бару». Вони ще не були достатньо дорослі, щоб заходити всередину, але зазвичай їм вдавалося роздобути випивку. Кожнісінького недільного вечора ставалася бійка з того чи того приводу, і хтось із них ішов додому з розквашеним носом або синцями під очима. Артур участі в бійках переважно не брав. Він ніколи не доходив до точки кипіння в таких сварках, і єдиною людиною, яку йому хотілося побити, був Джейк. Але йому досить подобалося просто стояти віддалік і спостерігати.

Карл і його брати теж були мирні хлопці, а от Тед Гатчетт і Джуд Лібовіц – забіяки-ентузіасти. Особливо Тед. Тед любив битися, чіплявся за будь-яку нагоду. Він також любив алкоголь, тож так чи так Артурові з Карлом зазвичай доводилось удвох вести його додому, закинувши собі на плечі Тедові руки, туди, де він жив зі своєю матір’ю на Кроу-рівер-роуд. Тед працював у срібній шахті. Його батько загинув на тартаку, коли Тед був іще малий, і мама не пускала його туди й близько. Вона наполягла, щоб він натомість працював у шахті, для чого доводилося по дві години ходити пішки, зранку і ввечері. Але Тед наче не був проти цього. Він не мав ані братів, ані сестер, тож вони з матір’ю були самі, й Артурові здавалося, що між ними склалися досить близькі взаємини.

– Я – одинак, – печально голосив Тед якоїсь ночі, коли Артур і Карл тягли його додому в темряві. – Напівсирота й оу-оу-оу-одинак. Як жаль, як жаль.

– Кого жаль, так це твою маму, – пробурмотів Карл, засапуючись. Тед був навіть більший за Артура, тож досить-таки важкий. – Якщо їй випало мати тільки одну дитину, вона точно заслуговує на когось кращого за тебе.

– Ти такий недобрий. – Тед видихав алкогольні випари, досить сильні, щоб розтопити сніг у них під ногами. – Артуре, скажи, він недобрий?

– Навряд чи, – відказав Артур, усміхаючись сам до себе в темряві. – Може, його правда.

Тедова мати щоразу похмуро зустрічала їх біля дверей, оглядала Тедів розквашений ніс або напіввідірване вухо й казала: «Занесіть його нагору. Не знаю, нащо ви завдаєте собі з ним клопоту. Наступного разу киньте його в канаву». Однак, коли вони йшли, вона дякувала їм обом.

Якщо дощило або сніжило надто сильно, щоб іти в місто, Артур зазвичай приходив до Лунців на ферму, сидів у Карла на ліжку й дивився, як той вистругує з дерева оленячі роги. Карлові батьки, Отто й