Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

таким сумним та відстороненим. Грабунок, відповіла матір. Отой грабунок його буквально живцем з’їдав, і чим більше він думав про нього, тим менше міг думати про щось інше. Фергюсон її не зрозумів. Крадії залізли до складу місяць чи півтора тому, страхова компанія збиралася компенсувати втрати, банк погодився надати позику, а універмаг міцно тримався на ногах. Який же був сенс його батьку сумувати, якщо сумувати не було жодної причини? Малий помітив, як матір завагалася, немовби вирішуючи, довіритися йому чи ні, не будучи впевненою, що він є достатньо дорослим, щоби вірно осмислити факти цієї історії. Втім, сумнів, хоча й помітний, блиснув у її очах лише на якусь хвилю; вона погладила малого по голові, пильно поглянула в його майже дев’ятирічне обличчя – і з головою кинулася у воду, відкрившись перед ним так, як ніколи раніше, повідавши йому про ту таємницю, яка буквально розривала його батька на шматки. Поліція та страхова компанія, пояснила вона, і досі працювали над цією справою, і обидві прийшли до висновку, що це була крадіжка, здійснена своїми ж людьми, тобто не сторонніми грабіжниками, а тими, хто працював у магазині. Фергюсон, який добре знав кожного з персоналу «Домашнього Світу Трьох Братів» – від складських вантажників Еда і Філа й до бухгалтерки Адель Розен, ремонтера Чарлі Сайкса та сторожа Боба Докінса, відчув, як м’язи в його грудях стиснулися в маленький болючий кулачок. Видавалося просто неможливим, щоби хтось із цих добрих людей міг вчинити такий злочин проти його батько, жоден з них не був здатним на таку підлість, а отже поліція та страховики явно помилялися. Ні, Арчі, мовила матір. Я не думаю, що вони помиляються. Але людина, яка скоїла злочин, не належить до тих, кого ти щойно перелічив.

Що вона хотіла цим сказати? – здивувався Фергюсон. Єдиними іншими людьми, пов’язаними з магазином, були дядько Лью та дядько Арнольд, брати його батька, а хіба ж брати грабують один одного? Такого просто не може бути.

Твоєму батьку довелося приймати жахливе рішення, сказала матір. Або забрати з поліції заяву про пограбування, а зі страхової компанії – заяву про виплату страхової суми, або відправити дядька Арнольда до в’язниці. І, як ти гадаєш, що він зробив?

Він забрав заяви і не відправив дядька Арнольда до в’язниці.

Звісно, не відправив. У нього й думки такої не було. Але тепер ти розумієш, чому батько такий сумний.

Через тиждень після цієї розмови матір сказала Фергюсону, що дядько Арнольд та тітка Джоан перебираються до Лос-Анджелесу, але так, мабуть, буде краще, оскільки шкоду, якої він завдав, виправити було неможливо. А через два місяці після того, як Арнольд з Джоан вирушили до Каліфорнії, дядько Лью розтрощив свій білий «кадилак» на швидкісному шосе Гарден-Стейт-Парквей і помер в кареті «швидкої допомоги» на шляху до шпиталю. І перш ніж хтось встиг помітити, як швидко боги виконують свої обов’язки, коли їм більше немає чого робити, клан Фергюсонів вибухнув і розлетівся на шматки.

1.2

Коли Фергюсону було шість років, матір розповіла йому історію про те, як колись мало не втратила його. Втратила не в сенсі загубила, а в сенсі, що він мало не помер, пішовши з цього світу і попливши на небеса у вигляді безтілесного духу. Йому ще й півтора року не виповнилося, сказала вона, як одного вечора у нього піднялася температура, спершу повільно, а потім – різко підскочила до понад 41 градус Цельсія. Це, сказала вона, температура надзвичайно небезпечна навіть для малої дитини, тому вони з батьком закутали його й повезли до шпиталю, де у нього почалися конвульсії, які запросто могли призвести до смерті, бо навіть лікар, який тої ночі видалив йому гланди, сказав, що ситуація була дуже хиткою, тобто він сам був непевен, чи виживе малий Фергюсон, що все тепер в руках Господа, а сама вона так перелякалася за свого маленького хлопчика, що мало не збожеволіла.

То був найгірший момент, сказала матір, той момент, коли їй здалося, що цілий світ припинить своє існування, але окрім нього були й інші небезпечні випадки, цілий список непередбачуваних струсів та негараздів. І вона почала перелічувати всі ті нещасні випадки, які трапилися з ним у дитинстві, з яких декотрі могли вбити його або покалічити, наприклад, колись він мало не подавився не пережованим як слід шматком біфштексу, колись проколов собі стопу скляною скалкою, після чого йому довелося накладати чотирнадцять швів, колись перечепився й упав на гострий камінь, так розрізавши щоку, що довелося накладати одинадцять швів, колись його так вкусила бджола, що у нього напухли й не розплющувалися очі, а минулого літа, навчаючись плавати, він мало не потонув, коли його двоюрідний брат Ендрю штовхнув його під воду. І кожного разу, переповідаючи Фергюсону один із цих епізодів, матір питала його, чи пам’ятає він їх, і він дійсно їх пам’ятав, пам’ятав так чітко й виразно, неначе вони трапилися лишень вчора.

Ця розмова відбувалася в середині червня, три дні потому, як Фергюсон впав у дворі з дуба й зламав ліву ногу. Матір, нагадуючи увесь перелік лих, що з ним трапилися, намагалася продемонструвати йому, що кожного разу, коли він в минулому отримував травму, то неодмінно одужував, що спершу тіло його боліло, а потім припиняло боліти, і що саме це станеться і з його ногою. Це погано, що нога зараз у гіпсі, але через певний час гіпс неодмінно знімуть, і він знову буде як нова копійка. Фергюсон поцікавився, коли це станеться, мати відповіла, що десь через місяць, і йому ця відповідь не сподобалася як надзвичайно розпливчаста й незадовільна. Місяць означав один місячний цикл, і це іще можна було перетерпіти, якщо погода не буде надто спекотною, але десь означало період навіть довший за місяць, невизначений, а отже нестерпний відрізок часу. Та не встиг він достатньо накрутити себе, щоби обуритися несправедливістю такої ситуації, як матір поставила йому запитання, дивне запитання, мабуть, найдивніше з усіх, які вона йому ставила.

«Ти на себе гніваєшся, Арчі, чи на дерево?»

Як приголомшливе запитання для хлопця, який іще в дитсадок ходив! Гніватися? А чому він має на щось гніватися? Може, йому просто сумно?

Матір посміхнулася. Сказала, що тішиться з того, що він не мав нічого проти самого дерева, бо їй те дерево подобалося, те дерево подобалося й батьку, що вони придбали цей будинок у Вест-Орандж здебільшого через великий двір, а найбільшою й найгарнішою річчю був височенний дуб, що стояв посеред