Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

героїв висловлювалися, як про достеменних людей — знайомих чи сусідів: про них сперечалися, виправляючи один одного, їх виправдовували, ними захоплювалися, їх ненавиділи і засуджували. Найкращі фільми розповідали про любов. Я пригадав «Соляріс» — стрічку, що спонукала мене прочитати книжку. І хоча Станіслав Лем, її автор, опирався «любовному» сприйняттю, для мене вона назавжди залишилася однією з найнезвичніших варіацій на одвічну тему. Любов на тлі чогось непізнанного, насправді ж — невимовного. І непоправного. Моторошний досвід, про який Лем уперто мовчав, проник у його книжки — подібно до космічної субстанції, що бентежила свідомість героїв зчитками їхньої ж памʼяті, зачаєних і недосяжних бажань. «Соляріс» волав за теплом людських стосунків, за довірою людини до людини. Писання врятувало Лема від божевілля — від туги, такої самої незмірної, як усесвіт.

Якось під час сеансу Уляна зненацька розплакалася. Фільм був не кращим і не гіршим за інші, в ньому йшлося про стосунки хлопця і дівчини, сповнені драматизму — не більшого, однак, ніж у житті. Історія вродливого, безжального і самозакоханого молодика, ладного присягатися у вічному коханні, аби лише здобути дівчину, та, швидко збайдужівши, покинути.

Жінки надають перевагу історіям про принцес. Напевно, немає жодної жінки, яка колись бодай на мить не уявила себе Попелюшкою. Цей фільм, однак, закінчувався трагічно. Похмурий і жорстокий, він безсоромно, мов до чужого серця, зазирнув до невблаганної, непричепуреної дійсності, подібної до незглибного провалля. Все в мені протестувало, адже є й інакше життя, воно багатогранне і в ньому досить простору для милосердя. Я пригорнув Уляну, і так ми сиділи, доки одночасно з титрами, що побігли екраном, у залі спалахнуло світло.

Та виставка, «Мистецтво вмирати»... Не знаю, навіщо ми подалися туди. Виставку ще не відкрили, як довкола неї вибухнув скандал. Експозиція складалася з документальних світлин — від табірних знущань до невиліковних недуг. Чи можуть чужі страждання бути красивими? А якщо це твої власні? Рідних, найдорожчих тобі людей? Суспільство, яке перестає розрізняти добро і зло, не має майбутнього.

Побачене, а ще більшою мірою оте «Мистецтво вмирати» викликало незгоду, несприйняття, опір, повернувши до давньої дилеми про свободу творчого самовираження й етичну відповідальність митця. «Я надаю перевагу мистецтву жити», — сказав я, коли ми покинули галерею. Уляна підвела погляд — тоді я не зрозумів усієї його суперечливої глибини.

Невдовзі потому Уляна запросила мене до себе. Як і належиться, я прийшов з букетом квітів — розкішних півоній із закучерявленими пелюстками, що випромінювали сонячну свіжість саду. Добираючи ґардероб, я виявив речі, про існування яких забув.

Уляна не попередила, що в неї уродини. Ми пили вино, їли канапки і кіш лорен, який я куштував вперше, а Уляна вперше зготувала. Дівчина ввімкнула музику. Я уже забув, як воно, танцювати. Уляна зітхнула, щасливо й одночасно з ледь уловною ноткою щему пригорнувшись до мене. Я заспокійливо гладив її по плечі: «Усе буде добре», — я хотів, аби так було. Тієї миті я вірив у це.

Коли настала пора відпусток, я запросив Уляну в Карпати, і дівчина без вагань погодилася. Ми легко знайшли наше пристанище. Будинок відпочинку відреставрували, перетворивши на туристичний комплекс в гуцульському стилі. Колись я тут уже зупинявся. Це було давно, коли нам, парубкам, заманулося провести перші студентські канікули подалі від міста і батько одного з нас дістав путівки. В горах я познайомився з дівчиною, яка приїхала розважитися так само, як ми. Я навчався в політехнічному, вона — в університеті.

Ми оселилися з Уляною в двомісному номері з ліжком біля однієї стіни й таким самим біля протилежної. Посередині підлогу вкривав килим з рослинним орнаментом. В узголівʼї стояло по тумбочці з висувною шухлядою.

Вранці після сніданку ми вирушили в мандри. Ліс дихав неповторною світанковою цнотою. Ми були самі, і природа навколо нас. І ягоди, що темніли вздовж шляху: ті, що до сонця, — геть достиглі. Рослинність нависала над гірською дорогою, в яку вкарбувалися сліди вантажівки.

Пішовши на шум, що долинув до нашого слуху, ми опинилися біля струмка. У прозорій воді завмерли проти течії пструги. Я нагнувся, щоб доторкнутися до поцяткованої луски, як рибини стрілою шугнули геть: ловити голіруч рибу в гірських водоймах — марна затія. Я зачерпнув води і вмив лице: вода тут і влітку крижана, вона чудово освіжала і збадьорювала. Мені стало так, мовби я наново народився на світ, та в цьому відчутті Улянина присутність відіграла куди важливішу роль, ніж вода гірського струмка.

Ми дійшли до покиненого тартака, де влаштували перепочинок, а тоді почимчикували, нікуди більше не звертаючи, назад. Цей маршрут ми прокладали щодня, відхиляючись то в один бік, то в інший, вивчаючи нові і нові ареали, наче справжні дослідники, яких привів професійний інтерес. Нас захоплювали птахи і комахи, рослинність і візерунки кори — здавалося, вони про щось розповідали: кожне дерево власну історію. Рослини мали свою неповторну біографію, лише людина надто віддалилася від їхнього світу, аби відчитати її. У містах не таке велике її розмаїття. В містах дерева — щось принагідне, вторинне. Пробиваючись крізь палист, сонце наче заповзялося відшкодувати заборговане за попередні місяці тепло.

Пообіді, як воно бралося припікати, Уляна читала на затіненій терасі книжку, а я лягав подрімати; заклавши руки під голову, я думав, що після сорока, найпізніше у пʼятдесят людина припиняє читати, хоча мало би бути навпаки. Принаймні, якоїсь миті література перестала цікавити мене. Найважливіші книжки я перечитав, а декотрі, такі як «Соляріс», кілька разів, хай і з запізненням. Потім ми йшли в басейн, розташований в сусідньому корпусі, сполученому з готелем. Розсувний дах був повністю відкритий, блакитнувато-зелена вода манила приємною прохолодою. Я занурювався, а тоді виходив і, сівши в крісло, милувався дівчиною, з якою мене звів випадок. Вона пливла від одного кінця до іншого, багато разів туди і назад, зосереджено й без зупинок. Уляна прекрасно плавала.

Увечері — це було за два дні до нашого відʼїзду — комплекс поповнився новими відпочивальниками. Довідалися ми про це наступного дня за сніданком. Гурт юнаків, що, як я колись, приїхали розважитися. Щоправда, їм не довелося діставати путівок, як свого часу нам: сьогодні будинки відпочинку однаково доступні для всіх бажаючих.

Ми вирушили на прогулянку, а пообіді я приліг. Коли я розплющив очі, Уляни на терасі не було. Книжка, яку вона читала всі ці дні, лежала неторкнутою на столику. «Напевно, Уляна пішла в басейн», — подумав я.

Я спустився вниз. Уляна саме заходила, проте не з боку басейну, а знадвору.

— Мені закортіло прогулятися.

Дівчина підвела на мене запитальний погляд.

— Прекрасне рішення. А я, здається, заспав.

Коли ми