Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

– А я ось від дядечка повертаюся. Він у тому поселенні живе, – я махнула рукою у бік будинків, що залишилися за спиною. – Затрималася допізна, забалакалася з родичами. Мама вже мене, мабуть, зачекалася.

Я невпевнено зробила крок уперед. Тільки бочком, щоб обігнути чоловіка, який продовжував витріщатися на мене.

– А тобі не казали, що юним дівчатам небезпечно отак ночами блукати? – нарешті, подав голос незнайомець.

Я навіть подих перевела від полегшення. Якщо розмовляє зі мною, то вбивати не стане. Чи стане? Все-таки я вперше у такій ситуації. Звідки мені знати, що там коїться у мізках чоловіків, які вештаються десь серед ночі?

– А ти кумедна, – знову заговорив він, і в його голосі почулася посмішка.

Ну ось, ще один мене кумедною вважає! Це заразне у них тут, чи що? Та й що я такого сказала? Ох, чую, тікати треба звідси хутчіш! Я навіть обличчя його не бачу. Раптом чудовисько таке, що потім жахіття все життя снитимуться!

Почувся тихий сміх. Чоловік клацнув пальцями, і раптом вся його постать осяялася яскравим вогнем. Так, наче він сам цей вогонь випромінював.

Цього разу від вереску я не втрималася, настільки це здалося несподіваним і страшним. Та й вигляд незнайомця теж не заспокоював.

Обличчя начебто звичайне, людське, навіть приємне. Ще й посміхається так доброзичливо, наче він мій односелець, а не нечисть кровожерлива. І волосся не чорне, як у того окаянного лорда, а руде, за звичайних обставин зовсім не страшне. Але ось очища! Матінко рідна, я таких зроду не бачила! Білки у нього блакитні, а самі очі золотаво-зелені, як у кішки. Ще й зіниці вертикальні. Прийняти його тепер за людину міг би лише сліпий чи дурень. А я начебто не те й не інше.

Продовжуючи волати, наче мене ріжуть, я поспіхом побігла назад до замку. Все-таки знайома погань краще незнайомої. Чорний Лорд хоча б мене їсти не збирався. А в цього не пойми кого піди знай, що на умі!

Пробігти вдалося небагато. Раптом я врізалася в цього ж незнайомця, який невідомо як опинився на шляху. Він перехопив мої плечі, поки я люто сіпалася і пручалася. Продовжував посміхатися, чим мене тільки ще більше лякав. Його постать так і продовжувала випромінювати вогонь, але що дивно, мені він шкоди не завдавав. Тільки тепліше ставало. І все-таки було не по собі, що я теж наче вогнем охоплена. Раптом це від шоку поки що не відчуваю, що горю.

Чоловік посміхнувся ще ширше і тієї ж миті вогонь навколо нас згас. Але від його рук йшло таке ж тепло, і воно пробиралося по всьому моєму бідному задубілому тілу. За інших обставин навіть приємно б стало. Але я ні на мить не забувала, що переді мною якась невідома нечисть. І що вона збирається зі мною робити, незрозуміло.

– І як же ти тут опинилася, дорогенька? – м’яко запитав він. – Жодна людина при здоровому глузді не виходитиме ночами з дому. Ніч, як відомо, час полювання. І якщо вдень ми дотримуємось прийнятих домовленостей, то ніч усе згладжує. Інстинкти у нас, розумієш, прокидаються.

– Які інстинкти? – жахнулася я.

– Мисливські, – передчувально простягнув незнайомець. – Полюбляємо ми, знаєш, на смертних полювати. Ваш страх так забавляє...

Прокляття, кому я потрапила до рук? І що тепер робити?

– А може, я не смертна? – відчайдушно викручувалась я.

Він голосно розреготався, закинувши голову. Потім наблизив обличчя до мого майже впритул і демонстративно втягнув носом повітря.

– Чую живу кров!

Все, більше не до гордості! Як би я не ставилася до Чорного Лорда, тут він, схоже, мій єдиний захисник! Треба на нього послатися. Тільки ось є одна проблема. Я і гадки не маю, як звуть мого викрадача.

– Послухайте, я з замку, – невизначено кивнула головою убік, звідки нещодавно бігла. – Я під захистом тамтешнього лорда. Йому дуже не сподобається, якщо ви з’їсте мене.

– А хто сказав, що я тебе збираюся з’їсти? – кошачі очища блимнули вогняними сполохами.

А мене в жар кинуло. Ще один соромітник, схоже!

Втім, виконувати те, на що натякав, він поки що не поспішав. Продовжував уважно мене розглядати.

– Отже, ти під заступництвом Атія Адалоса? – нарешті, сказав він, посміхаючись якимсь своїм думкам.

Я здивовано наморщила чоло, але тут зрозуміла, що це, напевно, Чорного Лорда так звуть. Вже легше! Треба запам’ятати ім’я, щоб наступного разу вже одразу на нього посилатися. Хоча хто сказав, що буде наступний раз? Я нервово проковтнула.

– Ніколи не впускав нагоди йому допекти!

А ось від цих слів мене кинуло в холод! Це що я даремно йому сказала про заступництво Чорного Лорда? Тільки гірше зробила, виходить?!

– Слухайте, не знаю, які у вас там з ним суперечки… Але я взагалі-то теж до нього не дуже добре ставлюся, – заторохтіла я, вирішивши піти іншим шляхом. – І, між іншим, я зараз саме від нього втікала! Якщо бажаєте йому якось допекти, тоді відпустіть мене. Повірте, він не зрадіє, коли дізнається, що я зникла.

Незнайомець замислився. Але щось мені не подобалися глузливі іскорки, що палахкотіли в його очах. Він ніби знущався з мене, дозволяючи нести всіляку маячню, хоча вже заздалегідь знав, як вчинить.