Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"

168
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 37
Перейти на сторінку:
діялося те саме.

Не принесло це миру в їхні душі. Через найменше нездужання донечки, яку вони страшенно боялися втратити, назовні виплескувалася злість за їхнє гниле потомство.

У них надто довго збиралася жовч, тож чаша переповнилася, і за найменшого контакту назовні виплескувалася злоба. Після першої запеклої сварки вони втратили взаємну повагу; бо якщо є щось, до чого людину тягне із жорстокою насолодою, то це — коли вже почав — принижувати іншого до кінця. Раніше вони стримувалися через взаємний брак успіху; тепер, коли він прийшов, кожен із них, приписуючи його собі, відчував більшу ганьбу за чотирьох виродків, що їх інший примусив його породити.

Із цими почуттями вже не йшлося про якусь прихильність до чотирьох старших дітей. Служниця їх одягала, годувала, вкладала спати — усе це відверто грубо. Їх майже ніколи не мили. Цілими днями сиділи вони перед загорожею, позбавлені бодай якоїсь ласки.

Так Берточці сповнилося чотири роки, і тої ночі, від ласощів, в яких батьки аж ніяк не могли їй відмовити, малу стало кидати то в жар, то в холод. І страх побачити, як вона помре чи стане ідіоткою, знову роз’ятрив неминущу душевну рану.

Уже три години вони не розмовляли, і приводом, як майже завжди, були гучні кроки Мадзіні.

— Заради Бога! Ти можеш ходити тихіше? Скільки разів?..

— Гаразд, я забув. Я роблю це ненавмисно.

Вона презирливо посміхнулася:

— Так я тобі й повірила!

— Ліпше я тобі ніколи не вірив би… сухотнице!

— Що?! Що ти сказав?..

— Нічого!

— Так, я щось почула! Послухай: не знаю, що ти там сказав, але присягаюся, що я воліла би мати будь-що, ніж такого батька, якого мав ти!

Мадзіні зблід.

— Нарешті! — пробурмотів він крізь стиснуті зуби. — Нарешті, гадюко, ти сказала те, що хотіла!

— Так, гадюка, так! Але мої батьки були здорові. Чуєш? Здорові! Мій батько не помер від білої гарячки! Я мала би дітей, як у всіх! Це твої діти, твої оті четверо!

Мадзіні своєю чергою вибухнув.

— Сухотна гадюка! Ось що я тобі сказав і що хочу сказати! Запитай, запитай у лікаря, хто більше винен у менінгіті твоїх синів: мій батько чи твоя подзьобана легеня, гадюко!

Вони продовжували все несамовитіше, доки стогін Берточки миттєво запечатав їм уста. О першій ночі легка нестравність минула, і — як це буває з усіма молодими подружжями, які бодай колись пристрасно любилися, — прийшло примирення, то палкіше, що гидкішими були образи.

Настав чудовий ранок, і, вставши, Берта сплюнула кров. Без сумніву, значно були в цьому винні хвилювання і погано проведена ніч. Мадзіні довго тримав її в обіймах, а вона гірко плакала, і жодне з них не наважилося сказати й слова.

О десятій вирішили по обіді піти на прогулянку. Позаяк часу було обмаль, наказали служниці зарізати курку.

Променистий день зірвав ідіотів з їхньої лавки. Тож поки служниця в кухні перерізала курці горло, обережно пускаючи кров (Берта від матері навчилася в такий спосіб зберігати свіжість м’яса), відчула позад себе щось таке, як подих. Обернувшись, вона побачила чотирьох ідіотів, які, стоячи плечем до плеча, і вражено дивилися на цю процедуру… Червоне… червоне…

— Пані! Діти тут, на кухні.

Прийшла Берта; вона не хотіла, щоб вони хоч колись сюди потикалися. І навіть у цю годину цілковитого прощення, забуття і відвойованого щастя вона не могла уникнути цього жахливого видовиська! Бо що сильнішими були її спалахи любові до чоловіка і доньки, то більше дратували її ці виродки.

— Хай вийдуть, Маріє! Вижени їх! Кажу тобі: вижени!

Четверо нещасних недоумків, яких грубо виштовхали геть, повернулися на свою лавку.

По обіді всі кудись подалися. Служниця поїхала в Буенос-Айрес, а подружжя пішло прогулятись околицями. Із заходом сонця вони повернулися. Однак Берта на хвильку спинилася, бо хотіла привітатися з сусідами навпроти. Донька відразу шмигнула додому.

Тим часом ідіоти весь день просиділи безвилазно на лавці. Сонце закотилося вже за огорожу й почало щезати, і вони знай дивилися на цеглини, інертніші, ніж будь-коли.

Зненацька між їхніми очами й огорожею щось постало. Їхня сестра, стомлена після п’яти годин з батьками, захотіла побачити щось сама. Спинившись унизу огорожі, вона замислено дивилася на її верхівку. Не було сумніву, що вона хоче забратися нагору. Врешті зважилася вилізти на поламаний стілець, але до верху не дістала. Відтак застосувала ящик з-під гасу, її топографічний інстинкт підказав їй поставити його вертикально, і так вона досягла успіху.

Четверо ідіотів байдуже дивились, як їхня сестра вперто намагалася зберегти рівновагу і як, ставши навшпиньки, оперла шию об верхівку огорожі поміж напруженими руками. Дивились, як вона роззирається увсебіч і шукає ногою опори, щоб піднятися вище.

Однак очі ідіотів оживились; однакове настійливе світло зафіксувалося в їхніх зіницях. Вони не відводили від сестри очей, і дедалі дужче відчуття звірячої ненажерливості потроху змінювало обриси їхніх облич. Поволі вони наблизилися до загорожі. Малій вдалось обпертися ногою, і вона вже збиралася вилізти на верх і скочити на той бік, але відчула, як її схопили за ногу. Вісім очей унизу, втуплених в її очі, нагнали на неї страху.

— Пустіть! Відпустіть мене! — закричала вона, дриґаючи ногами. Та її вже тягли.

— Мамо! Ой, мамо! Мамо, тату! — заплакала вона настійно. Спробувала навіть ухопитися за край, але відчула, що її смикнули, і впала. — Мамо! Ой, ма… — більше не могла кричати.

Один з них здавив їй шию, відгорнувши, мов пір’я, кучері, а інші потягли за ногу до кухні, де того ранку пустили кров курці, яку міцно тримали, хвиля за хвилею відбираючи в неї життя.

Мадзіні в домі навпроти здалося, що він чує голос доньки.

— Здається, вона тебе кличе, — сказав він Берті.

Вони прислухалися, занепокоєні, та більше нічого не почули. Та все ж за мить попрощалися, і поки Берта знімала капелюшка, Мадзіні пройшов у двір.

— Берточко!

Ніхто не відповів.

— Берточко! — покликав він голосніше, уже неспокійний.

Для його завжди зляканого серця, тиша була такою мертвою, що від жахливого передчуття поза спиною пішов мороз.

— Донечко, доню! — уже у відчаї побіг він у глибину дому.

Та проминаючи кухню, побачив на підлозі калюжу крові. Не тямлячись штовхнув причинені двері і, нажаханий, закричав.

Берта, яка вже й собі побігла, почувши тривожний поклик чоловіка, почула його крик і закричала сама. Та коли вона кинулася до кухні, блідий як смерть Мадзіні заступив їй шлях, не пускаючи:

— Не заходь! Не заходь!

Берта угледіла тільки залиту кров’ю підлогу. Змогла лише схопитися руками за голову і з хриплим зітханням зсунутися додолу.

1 ... 18 19 20 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповіді про кохання, божевілля та смерть», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"