Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

5 (2)

Я сподівалась, що зараз хтось з дівчат розсміється і скаже, що я вигадала собі якусь дурницю. Ну, про що мова взагалі, яке «не розмовляють»? У них в класі ніколи, жодного разу не було бойкоту. Звісно, не всі учні однаково добре вливались в колектив, і, на думку Любави, їх класний керівник дарма вважала, ніби змогла об’єднати таких різних дітей.

Проте байдужість і обмежені контакти не означають бойкот.

Зараз же замість відповіді на її запитання дівчата демонстративно відвернулись. Настя продовжила балакати з таким виглядом, ніби щойно перемогла у королівському турнірі чи чомусь подібному. Це її рук справа, подумала я.

– Отже, – замість того, щоб злякано втекти, я зробила крок вперед, – ви вирішили, що це дуже розумно – грати в мовчанку, коли нам лишилось дотанцювати цей останній танець, провести випускний і розбігтися на всі чотири сторони? Справді?! Я думала, що таким… Таким займаються тільки в якихось підліткових фільмах! І що стало цьому причиною?

Я ніколи не виражала свої почуття публічно, ніколи так не кипіла. Але те, до чого дійшли мої однокласники, виходить за всілякі рамки адекватності.

Вони теж були здивовані моїм емоційним вибухом. Навіть почали відступати потрошки, повільно, на крок-два, ніби не бажаючи зі мною зв’язуватись. Хтось відводив погляди, хтось старанно гіпнотизував небо. Але я все одно чекала на відповідь.

– Я так розумію, повідомлення від Стелли Давидівни в основному чаті з’явилось так пізно не випадково. Ви вирішили приховати від мене факт репетиції, так? Аби потім звинуватити, сказати, що я пропустила її і недостатньо старанна, аби займати місце в центрі танцю?

– Ти взагалі не повинна там бути! – вибухнула Настя, яка ніколи не відрізнялась стриманістю. – За які такі заслуги тебе поставили в самий центр? Ти ж ніяка! Це я вмію танцювати, я приволокла сюди Стеллу Давидівну, вмовила її займатись з усіма вами!

– Вмовила? – я скептично вигнула брови. – Здається, їй за це платять гроші, і вона ніколи не виражала значного невдоволення нами.

– Це тобі так здається! – фиркнула Настя. – Та ти далі власного носа ніколи нічого не бачила! Любава Зеленова те, Любава Зеленова се! І там її поставимо, і тут підмажемо, бо вона найкраща, бо вона ідеальна… Ти всіх вже дістала!

Хтось опустив голови. Інші тепер дивились з викликом. Думки розділились, але прямо протистояти Насті майже ніхто не зважився.

– Тому ми порадились, – Настя не пояснювала, хто такі ті загадкові «ми», і я не була впевнена, що хочу знати, – і вирішили, що ти повинна відмовитись від свого місця в танці, якщо хочеш нормальних стосунків з однокласниками.

– Ви здуріли, – підсумувала я.

– Ми лише відновлюємо справедливість! Досить своєю персоною всі діри затикати, – однокласниця лихо примружилась. – Твоєї персони довкола забагато! Ми не хочемо, аби ти танцювала в центрі, зрозуміла? Ти повинна сказати Стеллі Давидівні, що тобі не місце в центральній парі. Можливо, не місце в танці взагалі. Тоді ми зрозуміємо, що ти не пихата, і це вийшло раптово, і все стане як раніше.

Вона говорила це настільки впевнено, ніби й не уявляла, що я можу відмовитись або мати інакшу думку. В голові Насті вже існував ідеальний вихід з ситуації, і вона зараз мені його переповідала.

– Як бачиш, – продовжила вона, – це не бойкот, а лише прагнення справедливості. От. Ми не хочемо спілкуватись з тією, хто готова на себе завжди перетягнути ковдру!

Якщо це не бойкот, то я – сорокарічна жінка, подумалось мені. Але натомість я спитала:

– А якщо не відмовлюсь? Тоді?

– Ну, – Настя відчувала себе, напевне, достойним парламентером, – тоді пеняй на себе. Втратиш шкільних друзів! Місце, куди можна повертатись кожного разу за людським теплом!

Стереотипні, огидні фрази, що злітали з її язика, змусили мене здригнутись. Людське тепло, це ж треба, як вона заговорила! Напевне, зазирнула в сценарій проведення випускного, бо звучать ці слова так, ніби вона їх витягнула саме звідти.

Не хочу навіть думати тепер про це свято.

– Хороші ж друзі, – зазначила я, високо піднявши голову і тримаючись настільки рівно, що аж спина заболіла, – якщо вони вважають, що це нормально – влаштовувати бойкот просто тому, що мене хтось позитивно відзначив. Краще просто не придумати!

– Тобі ніхто не заважає, – примружилась Анастасія, – все виправити.

– Заважають. Гордість і почуття справедливості.

– Не може все діставатись одній людині і просто так!

Я просто махнула рукою. Що користі з того, що я зараз почну доводити, ніби мені не сиплеться все на голову, а доводиться працювати, аби досягати свого результату. Адже, напевне, на думку Насті весь світ їй винен якусь міфічну справедливість.

– І не думай, що з тобою хтось заговорить! – гукнула Анастасія, коли я повернулась до неї спиною і закрокувала геть. – Нам така індивідуалістка не треба! Уяви, як на зустрічах випускників потім себе почуватиму!

Чудово почуватиму, вирішила я. Бо я на них просто не ходитиму. Ніколи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍