Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 12

Не знаю, як все так сталося, але прокинулися ми з Владом в обнімку у моїй квартирі. Хоча він швидше обіймав величеньку таку тарілку з під пирога, що стояла за моєю спиною. Порожню, звісно.

Вчора з якогось дива, мабуть, горя, він вирішив з’їсти все їстівне в моїй квартирі, що було в готовому вигляді. І от тобі маєш – я без бабусиного пирога й смаколиків від Артура. Цікаво, що б сказав Влад, якби дізнався, що мій особистий кухар – це наш бос. Але краще не розповідатиму, а то буде як з мрією, що не здійсниться після того, як випливе на загал. Бо заради цих харчів я кого завгодно на шматочки розірву.

Але й справді, що з Владом? Накинувся на пироги та ще й десь з шафки витягнув дві пляшечки домашньої вишневої наливочки. А вона в моєї бабусі ого-го. Сама не знала, що ці пляшки в мене тут десь є, чекають свого зоряного часу. Вишнева наливка завжди смачнюча була така, але в сон хилила дико. От і не дивно, що обоє так і позасинали на дивані.

Заледве вибралася з-під Владових ведмежих обіймів. Змінився він, звісно, добряче. Але для мене Влад все ще залишався тим маленьким хлопчиком, що жив по сусідству. Навіть зачіска та ж – короткий їжачок з завихриною спереду. Вона завжди була його ізюминкою, надаючи найсуворішому вигляду легкої комічності. Хоч зізнатися чесно, не очікувала, що маленький пухкенький хлопчик колись переросте мене. Вся зайва вага ж стала міцними м’язами, які хоч не хоч, а довелося помацати, вибираючись з захоплення. Можливо навіть трохи і після того. Все одно Влад не прокинувся.

А спати він полюбляв не менше, ніж раніше. Хоча може просто більше наливочки випив – хтозна. Але вирішила таки щось приготувати на свій страх і ризик. Ну не виходило в мене це ніколи ідеально, як би бабуся Люся не намагалася навчити хоча б найпростішим рецептам. Вже давно всі каструлі були зі згорілим днищем, сяк-так відмитим різноманітними миючими засобами.

Хоча якщо спочатку й хотілося якось вразити, то відкривши холодильник та шафки, зрозуміла, що ні – обійдеться. Та і до вчорашнього вечора він був на дієті, якщо не помиляюся. Таку фігурку з пирогами в раціоні не втримаєш. Тож хай їсть гречку з яєчнею. Але чому взагалі тут випинаюся? От наче він не пам’ятає, що за шістнадцять років свого життя, поки ще спілкувалися, я ні разу нічого не готувала. Це вже прогрес!

Якомога тихіше поставила все на плиту й пішла готуватися до нового робочого дня. Зазвичай намагалася підібрати одяг на завтра ще попереднього дня, але все вчора пішло не за планом, тож трішки таки повозилася, поки не видобула з гардеробної єдину не зім’яту сукню. Навіть у душ встигла забігти, а Влад досі ніби не прокинувся.

– Ей. Ти смерті моєї хочеш? – а ні. Таки прокинувся.

– Що таке? – вийшла ще досі в халаті та рушнику на голові.

– Ти взагалі пам’ятаєш, що поставила готуватися їжу? – дивилася на нього довгенько й все не могла зрозуміти про що він.

– От чорт! – до мене нарешті дійшов запах і я побігла відчиняти всі вікна.

– Допомогти чи може…– підвівся Влад, так якось благально дивлячись на двері, що реально бісило. Як тільки щось погане – одразу тікати, а як поїдати пироги –давай ще.

– Та йди вже. Бовдур, – шепнула йому навздогін.

– Я все чув! – крикнув він з передпокою, змушуючи мене побігти за ним, поки той не втік у коридорі під’їзду.

– От і прекрасно, – грюкнула дверима, повертаючись до багатостраждальних каструлі і сковорідки.

Новенькі були… Ех. А написано ж на сковорідці – з антипригораючим покриттям. Щось не бачу, щоб це й справді було так.

Як тільки нап’ялила на себе рукавиці й зібралася робити хоча б щось, пролунав дзвінок у двері. Досить настирливо, як на мене. А я ще й була трохи зла через давнього друга й можливу втрату новенького кухонного реманенту…

– Щось забув?! – гаркнула я та так сильно, що напевно на всю багатоповерхівку було чути.

– Чому я мав щось забути? Ось приніс тобі тут трішки смачненького, – посміхався Артур, заспокоюючи мою останнім часом надто неспокійну особину. Цікаво, він бачив Влада?

– Ой дякую. Якраз вчасно. Думала, буду голодною, – замість гнівної гримаси, на моєму обличчі розквітла радісна посмішка. І яка ж інакша може бути реакція на їжу?

– Ну як я міг залишити тебе на поталу? Може допомогти? – принюхався він, а його посмішка стала дещо насмішкуватою.

– Ей, я сама про себе можу попіклуватися, – не стрималася я, все ж видираючи судочки з його рук. Трішки різко? Можливо. Але він образив мене, а я голодна. Все цілком логічно.

– Я бачу, – Артур проскочив до квартири й швидко перевзувшись в м’які та теплі домашні капці, подався одразу на кухню. І не дивно, що одразу потрапив туди – сморід був страшенним.

Йшла за Артуром й де вихоплювала яку шкарпетку, де піднімала недбало кинутий рушник, де знаходила чималий жмут волосся. Чому в мене взагалі так неприбрано і я цього раніше навіть не помічала? А, точно. Робота. На неї легко все можна спихнути. Хоча наче Артур нічого й не бачив. Одразу почав поратися біля моїх бідненьких каструлі й сковорідки, не звертаючи уваги на не надто зручний класичний костюм. Мій фартух з ведмежатами так смішно виглядав на ньому…

Артур настільки захопився, що взагалі не зважав на мене. А що я? Пішла, швиденько перевдягнулася й відкрила судочок, на який вже встигла накинути оком. А який запах з нього йшов… Ммммм. Навіть рештки смороду від зіпсованої їжі не змогли його зіпсувати. А смак ще кращий.

– Нямка, – ляпнула вголос, а натомість лише зловила посмішку Артура.

Ну що ж за прекрасна людина… Не те що якийсь там Влад.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍