Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 13

– Нумо, підходьте. В мене є для вас кілька новин, – не встигли ми з Артуром зайти до приміщення офісу, як він вже збирався щось розповісти. А раніше не можна було? Мені ж тут цікаво…

Всі почали збиратися в найпросторішому приміщенні – так званому загальному офісі, що розподілявся наполовину затонованими скляними стінками. Навіть Влад і той вже був у офісі в свіженькому світло-блакитному костюмі та білій сорочці. Здавалося, що не було вчорашнього дня. Та й взагалі не сказала б, що вчора саме він з годину просто плакав, так і не розповівши, що ж взагалі там у нього сталося.

Взагалі не пам’ятала, щоб він у дитинстві настільки сильно проявляв свої почуття і щоб робив це взагалі. Але вчора немов зламався його блок, який так довго був міцною стіною між ними і всім світом. Та чесно кажучи, я взагалі сумніваюся, що зможу дізнатися його таємницю. Принаймні не від нього. Але й до Аліни, яка також повинна знати, що ж відбулося, підходити не збираюся. Може краще взагалі триматимуся від парочки подалі? Хоча не вийде. Артур натякнув на якийсь величезний проект, над яким працюватимемо всі ми. Може, про це й буде мова?

– Вчорашні зйомки пройшли дуже вдало. Замовники навіть сьогодні зранку вже випустили рекламу в ефір і цуценяток прихистили кілька сімей. Тадеуше, ти справжнісінька зірка. Браво, – зааплодував Артур. – Всі інші також дуже круті. Чудова робота.

– Ми сьогодні зібралися тут, бо перед нами відкрилася чудова можливість. Одна з дуже великих компаній побачила соціальну рекламу й захотіла працювати з нами. Приблизно за годину починаємо, а підготувати новий проект потрібно буде за три дні, – промовила Аліна Вікторівна й по залу прокотився дещо невдоволений гул. Мали б вже звикнути – коли ти працюєш не в гігантській компанії – часові рамки на проекти дуже маленькі й за кожного клієнта потрібно боротися.

– Це буде завдання не для якоїсь однієї команди. Працюватимемо ми всі. Навіть ми з Аліною відкладемо всі інші завдання. Часу обмаль, тому потрібно буде залишатися понаднормово, – промовив Артур, з посмішкою стежачи за реакцією колег на їх з Аліною слова. – Знаю, це тяжко, але якщо встигнемо вчасно й все сподобається клієнту, то вийдемо на новий рівень та отримуватимемо серйозніші проекти.

Напевно більш уважніше вловлювала не слова Артура, а міміку та перешіптування колег. Всі були такі кумедні. Я буквально бачила, як хтось за серце вхопився, коли йшлося про понаднормову роботу. А Міла аж замовкла, хоч весь цей час шепотіла мені на вухо свої коментарі до, за її словами, «вкрай натхенної промови». Катя ж з Владової команди аж стрибала від щастя. Ну ще б пак – залишитися з такими красунчиками-босами ще на кілька годин довше. Цікаво, що їй зробить Аліна, коли дізнається?

А я? Мені було якось байдуже. На попередній роботі працювала понаднормово. Тут також практично нічого не змінилося. Та й ні з ким з цих красунчиків мені нічого не світить. Тоді яка взагалі різниця? Чи може таки варто спробувати зробити перший крок? Щось мені підказує, що буде цікаво.

********************

Хтось бігав по офісу в пошуках старих файлів, хтось працював над слоганом й сюжеткою, хтось вже розробляв специфічний макет, щоб підходив дитячим іграшкам, а Тадеуш то бігав з судочками їжі, то з чашками кави чи чаю.

Зізнатися чесно, це вперше в мене був такий незвичний проект. Я звикла орієнтуватися на дорослого споживача, але на дітей… Е ні. В мене навіть знайомих дітей не було. Максимум якесь лукаве оченятко позирало на мене з-за широкої маминої спідниці в супермаркеті. Не більше.

Влад з Аліною також були схоже не в темі, бо під кінець першого дня стали геть похмурими. Особливо коли мова зайшла про підбір маленьких акторчиків. Це завжди була справа Аліни й мені здавалося, що вона як ніхто впорається з цим, але в найвідповідальніший момент вона просто здалася, кинувши все. До речі, це було вперше, за словами Міли.

Артур одразу підключився замість неї і був у своїй стихії. Настільки, що я не втрималася й приєдналася до нього. І все це виявилося так легко й захоплююче, що не помічала, як спливає час. Ми вже мало не обійнявшись сиділи перед екраном комп’ютера, з посмішками вибираючи обличчя кампанії. Й коли я вкотре перемкнула картинку, Артур просто вимкнув комп’ютер, невідривно дивлячись мені в очі. Здавалося, минула вічність та не більше секунди водночас, але він різко подався вперед та накрив мої губи ніжним поцілунком. І якщо я раніше казала, що немає нічого кращого за його страви, то о ні – точно є.

– Пробач. Я вже так давно хотів це зробити і зараз…– одразу почав вибачатися Артур, але я не дала, закривши його рота черговим поцілунком.

– Я тут подумала й може…– так і не договорила Міла, шоковано дивлячись на нас з Артуром. А за її спиною з не менш здивованим виглядом завмер Влад.

Я мало на інший кінець кабінету не відлетіла на своєму стільці з коліщатками, але Артур притягнув його назад. Його обличчя було таким незворушним, наче нас щойно не застали на робочому місці двоє з дванадцяти працівників компанії. Десяти, якщо не рахувати нас.

– Чому позастигали? Нумо всі до робити! – підлетіла злюща Аліна Вікторівна. Ну от вже практично дев’ять.

– У мене краща пропозиція – давайте на сьогодні все. Завтра з самісінького ранку зустрічаємося тут. Згода? – тут не тільки Артуру було зрозуміло, що сьогодні як мінімум від чотирьох людей вже діла не буде.

– Т-так, – заледве пробелькотіла Міла, що на неї геть було не схоже. Ну звісно, вона тут мало серцевий удар не отримала – от і відняло дар мови у бідненької. Але поки це лише на краще.

Аліна трішки посперечалася й також зникла, а ми з Артуром знову залишилися наодинці й дозволили собі не думати ні про що. Знали, що більше нас явно не потурбують. І зізнатися чесно, це був найкращий вечір мого життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍