Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

131
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 84
Перейти на сторінку:
те, як вони народжуються в наших вологих горлах і видаються назовні, змоклі від слини, викликала у неї нестерпну відразу. Почуття відторгнення охопило і рухомі тіла, їхні скелети, ту несамовитість, яка ними оволоділа. Широкі плечі, руки, ноги, вуха, носи, очі — усі ці частини тіла немовби належали якимось страшним істотам, що впали на землю з потаємної схованки на чорному небі. Та відраза, невідомо чому, зосередилася передусім на тілі її брата Ріно, — людини, яку вона знала найкраще і яку любила найбільше.

Їй здавалося, ніби вона вперше бачила його, бачила таким, яким він був насправді: незграбна, опецькувата тварина, що верещала найбільше, що була найжорстокішою, найненаситнішою, найнезугарнішою. Її охопило таке неймовірне душевне хвилювання, що вона ледь не задихнулася. Забагато диму, забагато смороду, забагато блимання яскравих вогнів у холодному небі. Ліла намагалася заспокоїтися, казала сама собі: треба вхопити цю струмину, що проходить крізь мене, вхопити й викинути її. Але в ту мить, серед криків забуття, вона почула щось на кшталт останнього вибуху, і зовсім поряд з нею щось промайнуло, як помах крила. Хтось стріляв — не феєрверками — а зі справжнього пістолета. Її брат Ріно обливав найбруднішою лайкою когось у тому напрямку, звідки виднілися яскраво-жовті спалахи пострілів.

Розповідаючи мені про це, Ліла сказала, що відчуття «розмивання», яке вона так яскраво пережила в ту ніч, насправді не було для неї зовсім новим. Їй, наприклад, часто здавалося, що вона на кілька сотих секунди перевтілювалася в іншу людину, або предмет, або число, або звук, порушивши їхні межі. І того дня, коли батько викинув її з вікна, вона абсолютно чітко відчувала: поки вона летіла на асфальт, якісь малесенькі рожеві дружні істоти дивом розм’якшили його й перетворили на гладеньку м’яку поверхню. Але тієї новорічної ночі Ліла вперше у житті відчула присутність невідомих раніше сил, що трощили звичні обриси навколишнього світу і виявляли його страшну приховану природу. Це її глибоко вразило.

  2

Коли Лілі зняли гіпс, з-під якого вигулькнула на світ бліда, худенька, але цілком здорова рука, її батько Фернандо після тривалих роздумів, не сказавши прямо Лілі нічого, а повідомивши про своє рішення через Ріно та дружину Нунцію, дозволив їй продовжити навчання у технікумі, де навчали чи то стенографії та машинного письма, чи то інформатики, чи то домогосподарства, а можливо — усіх цих предметів відразу.

Вона ходила до того технікуму неохоче. Нунцію постійно викликали вчителі, скаржилися, що її дочка часто прогулювала заняття, заважала під час уроків, відмовлялася відповідати, коли її викликали, а якщо треба було виконувати якісь практичні завдання, то робила їх за п’ять хвилин, а потім заважала іншим. Згодом Ліла дуже загрипувала; вона, яка взагалі ніколи не хворіла, здавалося, зовсім не намагалася побороти хворобу, і той вірус швидко висмоктував з неї всю життєву енергію. Минали день за днем, а Ліла все ніяк не могла оговтатися. Кожного разу, коли вона, як здавалося, поверталася до звичного життя, хоча й була дуже блідою, у неї знову підвищувалася температура. Якось я зустрілася з нею на вулиці; мені здалося, що я побачила привид, привид дівчинки, що наїлася отруйних ягід, як на малюнку в одній із книжок вчительки Олів’єро. Почалися плітки, що вона, мабуть, скоро помре, і я за неї дуже боялася. Але вона видужала, немовби проти власної волі. Та в школу, посилаючись на хворобу та знесилення, ходила все рідше, і наприкінці навчального року її відрахували за низьку успішність.

У мене в першому класі середньої школи справи теж не ладилися. Спочатку я плекала великі сподівання. Хоча й не зізнавалася собі в цьому, але мене тішило, що я вчилася там з Джильйолою Спаньйоло, а не з Лілою. Десь, у потаємному куточку душі, я із задоволенням уявляла собі ту школу, куди для неї дорогу буде заказано, а я за її відсутності зможу врешті стати найкращою і розповідатиму про свої успіхи, хизуючись перед нею. Але мої сподівання не виправдалися; швидко з’ясувалось, що в класі було чимало учнів, які навчалися краще за мене. І ми з Джильйолою опинилися наче в болоті, такі собі звірята, перелякані власною недалекістю, а тому нам довелося докладати всіх зусиль, щоб не виявитися серед найгірших у класі. Я дуже хвилювалася. Навіть закралася думка, що без Ліли мені тепер ніколи не вдасться пережити задоволення належати до вузького кола найкращих.

Інколи на вході до школи я зустрічалася з Альфонсо, найменшим сином дона Акілле, але ми обоє вдавали, що не знайомі. Я не знала, що йому сказати. Я вважала, що Альфредо Пелузо правильно вчинив, убивши його батька, а тому мені не вдавалося віднайти слова, щоб втішити його. Навіть те, що тепер він був сиротою, не викликало в мене відповідного співчуття; здавалося, ніби у тому страхові, який я відчувала роками, було трохи і його вини. На піджачку в Альфонсо була нашита чорна жалобна стрічка, він ніколи не сміявся, завжди тримався осторонь. Ми з ним вчилися у різних класах, але казали, що він вчився дуже добре. Наприкінці навчального року виявилося, що його перевели до наступного класу із середнім балом «вісім», від чого мені стало геть гірко. У Джильйоли була заборгованість з латинської мови та математики з перескладанням восени, а я врятувалася одними «шістками».

Під час видачі табелів вчителька викликала до школи мою матір і повідомила їй у моїй присутності, що перескладання з латинської мови я уникла лише завдяки її доброті, але без додаткових приватних занять наступного року мені це зробити не вдасться. Для мене то було подвійне приниження: мені було соромно, що я не змогла вчитися так добре, як у початковій школі, а ще мені було соромно через ту різницю між гармонійною, гарно вдягнутою вчителькою з вишуканою італійською мовою, що звучала майже як вірші «Іліади», та незграбною постаттю моєї матері у старих черевиках, з тьмяним волоссям, неграмотною вимовою на місцевому діалекті.

Мабуть, для моєї матері та розмова теж видалася принизливою. Додому вона повернулася не в гуморі, сказала батькові, що вчителі мною незадоволені, що вона потребувала допомоги по дому, тож мені слід було покинути навчання. Вони довго це обговорювали і сварилися, поки батько не заявив, що, зважаючи на те, що мене все ж перевели до наступного класу, тоді як у Джильйоли виявилася заборгованість аж з двох предметів, я заслуговувала на те, щоб продовжити навчання.

Того літа я нудьгувала: то гуляла у дворі, то на ставках, зазвичай у супроводі Джильйоли, яка часто розповідала мені про студента-репетитора з університету, з яким вона готувалася вдома до осіннього перескладання і який, на її думку, був у неї закоханий. Я її слухала і нудьгувала. Інколи я бачила Лілу, що прогулювалася із Кармелою Пелузо; та теж навчалася у якомусь училищі і не склала екзамени. Я відчувала, що Ліла не хотіла більше дружити зі мною, і від цієї думки на мене навалювалася дивна втома, наче мене постійно хилило в сон. Інколи, сподіваючись, що моя мати того не побачить, я лягала у ліжко і дрімала.

Якось після полудня я насправді міцно заснула, а прокинувшись, відчула, що мокра. Я пішла до туалету, щоб подивитися, що сталося, і побачила, що мої труси в крові. Зі страху — сама не знаю чому, мабуть, що мати лаятиме мене за те, що поранилася між ногами, — я їх гарненько випрала, відтиснула і так і одягла мокрими. Потім вийшла надвір, на

1 ... 18 19 20 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя неймовірна подруга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моя неймовірна подруга"