Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

- 10 -

— Ось так нічка задалася, — виходячи з поліцейської дільниці, потягуючись, пробурчав пак, тримаючи в роті льодяник, немов підліток.

Владислав покосився на безтурботне обличчя лісного духа, відзначаючи про себе, що той старший за нього на кілька століть, якщо не більше, але його зовнішність не змінився ні на міліметр.

Роріксону завжди було цікаво дізнатися у свого особистого, так би мовити, охоронця лісів та друга, як воно – коли життя твоє довжиною у вічність?! Знати, що ти ніколи не помреш(якщо, звичайно, ніхто не захоче висмоктати твою душу), продовжувати молодо виглядати, спостерігаючи, як всі знайомі дорослішають, заводять сім'ї, старіють, вмирають, а ти вже знайомишся з їхніми нащадками.

Сильвестр – було не єдиним ім’ям лісового духа, але воно затрималось в нього найдовше, Роріксон навіть звик до нього. І все ж таки, пак – завжди насолоджувався життям, мов живе вперше і це його перші двадцять років, залишаючись повним ентузіазму і життєрадісності.

Лісовий дух без вагань погодився покинути рідні землі, вирушити подорожувати з таємничим напівкровкою, таким чином відплачуючи йому борг. Сильвестр жодного разу не виказавши сумніви чи ж роздратування, слідуючи за ним без вагань. За все своє життя Владислав не зустрічав більш розважливих лісових духів, котрі погоджуються покинути місце свого народження, місце котре підживлює їхню силу. Коли Владислав йому запропонував разом подорожувати,він і не сподівався що Сильвестр погодиться. Пак тоді знизив плечима лиш сказавши: я зможу бути охоронцем будь-кого лісу, навіть якщо він складатиметься лише з одного дерева.

Владислав навіть думати не хоче про безсмертя, він щиро не розуміє, що хорошого в вічному житті, яке так бажають отримати його родичі. Якби йому випав шанс стати звичайною смертною людиною без всіх магічних примх, він би з задоволенням погодився. Звичайно, він не заперечує, що в деяких моментах магія спрощує життя набагато, але вона занадто дорого обходиться, та й покладена місія предків на його плечі – занадто відповідальний тягар, щоб все розважливо кинути.

«Колись в далекому майбутньому, я постарію, буду сидіти в кріслі качалці, пити гаряче капучино і дивитись на зоряне небо, чухаючи сиве чоло!»

— І не кажи, — втомлено промовив Роріксон, у якого червоний набряк щоки повільно змінював колірну гамму, рухаючись ближче до синього.

Виснажений, до біса розлючений Владислав, ледь тримався, щоб все навкруги не розтрощити, ще ніколи він так не був близько до своєї мети і одночасно так далеко. Примхливе дівчисько змогло не лише висковзнути від нього, а й дивним чином повністю оточити себе полісменами в формі і лишитись на ніч в дільниці.

Він не міг звідтіля забрати силою Яну, хоча б через те, що його витівка не лишиться без зайвого зацікавлення поліції, не говорячи про магічних істот. Останнє його хвилювало понад усе. Дивним чином Яна володіла неймовірною духовною енергією, пов’язано було це з силою волі, щирим коханням чи з пережитим болем, Владислав не знав.

Окрім Роріксона та істот, що відчути неймовірний викид духовної енергії, на Левіну також полював темній альв, якого нічний мисливець бажав бачити в останню чергу.

В голові Владислава  проскакувала ідея, провернути все за допомогою магії, але він був на межі, затрата енергії пішла не лише на запечатування троля, а й на те, щоб дівчисько не покинуло раніше цей світ, принаймні поки добровільно не віддасть йому підвіску.

 На відміну від звичайної людини Роріксон мав значно прискорену регенерацію, але вона не йшла ні в яке порівняння з силою регенерації справжніх істот. Чоловік відчував весь аспект болю, що і звичайна людина – нехай його рани затягувалися швидше, але больового шоку ніхто не скасовував. Ступивши на сходинку, Влад закректав: вивих плеча, тріщини в ребрах та ще й щока нила, все  занадто доставляло дискомфорт враховуючи витрати духовної енергії.

— Ха-хах, — різко зареготав лісовий дух, як тільки подивився на свого приятеля. — Ти б бачив своє обличчя! Ніби рій бджіл атакував твою щоку!

— Зовсім, не смішно, — Владислав легенько штовхнув хлопця в плече, на більше він не був здатний.

Роріксону навіть було дещо соромно за свій стан, з’явись тут зараз яка не будь істота,  і він мало чим відрізнятиметься від мерця, не говорячи про Артура, котрий точно знає про Іґґдрасілль.

— А це взагалі нормально? — лісовий дух вмить прийняв серйозне вираження.

      Владислав ніколи не встигав встежити за потоком думок пака, що любив частенько змінювати тему розмови, зовсім не турбуючись про те, розуміють його чи ні.

— Що саме?

— Земна дівчина. Це не перебір – залишати її там?

      Пак переминався з ноги на ногу – йому не дуже сподобалася ідея залишати дівчину в дільниці, та ще й висунути її як божевільну. Проживши не одне століття пліч-о-пліч з людьми, він навчився перейматися співчуттям до земних істот, що часом такі дурні бувають в своїх вчинках.

— Вона сама це зробила. Ти був там так само як і я. Влаштувала справжнісіньку комедію: адміністративний штраф, я божевільна! Тебе взагалі чортом назвала, хіба не образливо?! Нехай там нічку переночує – може, тоді навчиться не розмахувати шоломом на всіх підряд, особливо коли її рятуюсь від лап троля, — сухо процідив Владислав, мов би це він вирішив її там лишити, не власне вона сама.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍