Читати книгу - "Дівчина, яку ми вбили"

я вперше прийшов першого вересня зі стовідсотковим виконанням «домашки» на канікули. Вчителька зарубіжної літератури була вкрай здивована моїм знанням «Пані Боварі» Флобера та кількох романів Ремарка.

Проте не у всіх кінець літа видався таким, як у мене. Павло, як популярний хлопець у школі, не міг дозволити, щоб його зачинили у чотирьох стінах. Тому він час від часу організовував секретні вилазки назовні.

Квартира, в якій мешкав Гуд з батьками та молодшою сестрою, була розташована в одному під'їзді зі мною. Я жив на першому поверсі, а він на четвертому, тому ми часто бували після уроків один в одного, особливо, коли надворі траплялась негода. Тож я знав усе про його таємні втечі — під покровом темряви він скрадався поверхом вище, тоді видирався металевою драбиною на горище, а звідти, обережно крокуючи настилом скловати, виходив на прямий дах. У ті роки горище й підвал постійно залишали незамкненими.

Гуд кликав мене з собою, але я жодного разу не пристав на його пропозицію. Я любив сидіти на даху, адже краєвид на місто там відкривався чудовий, просто не хотів тусуватися з Павлом. Але він таки знайшов собі компанію — Святослав долучився до втечі того ж дня, як Гуд його покликав.

Рудий мешкав у нашому будинку, але через три під'їзди. Видирався на дах він у себе, а тоді хлопці зустрічалися біля вентиляційної труби посередині будівлі. До того часу ми вже давно організували «точку» — дві маленькі лавочки та столик для гри в карти. Для облаштування куточка на даху ми використали речі, знайдені на горищі, — дерев'яні ящики, збиті іржавими цвяхами, та кілька порепаних дощок.

Того вечора повітря було гарячим аж до самої ночі. Було чути запах розпеченого асфальту та вихлопних газів з дороги. Влітку ходити дахом потрібно було обережно, адже можна було натрапити на розм'яклий руберойд під ногами. Вже не одну пару взуття ми попсували тут, необачно вгрузнувши в липку чорну смолу.

Хлопці зайняли свої звичні місця і закурили по першій цигарці. Павло підійшов до краю й струсив попіл. Гарячі іскорки ринули вниз, швидко згасаючи в темряві. Тоді він узявся підпалювати шматки паперу із зошита, якого знайшов сьогодні на сходах у під'їзді, і кидати їх з даху.

— Що робиш? — Святослав підвівся з лавки і підійшов до Паші.

— Так красиво горить… — пошепки відповів Павло.

Святослав мовчки погодився й продовжив стояти поряд.

— Це несправедливо, — наче сам до себе, сказав Паша.

— Що саме? — поцікавився Святослав.

— Так красиво, але надто швидко минає, — Павло говорив так, наче Святослава не було поряд. Наче спілкувався з темрявою внизу. — Ось воно є, а як моргнеш — нема.

— Гуде, досить, — тихо промовив Святослав. — Ходімо назад, ти стрьомний якийсь сьогодні.

— Завтра дев'ять днів.

— Що? — Святослав підняв було руку, аби відтягти друга від краю даху, але завмер.

— Завтра дев'ять днів, — безбарвно повторив Павло. — Цей папір тобі замість свічки, мала…

Гуд плакав. Святослав бачив два тоненькі струмки, які поволі стікали його обличчям.

Не зважаючи на сльози, Паша видер ще один шматок паперу й підпалив. А тоді трапилося те, чого ніхто не міг очікувати — Павло зненацька витягнув руку й гепнув Святослава з усієї сили по спині. Той, заскочений зненацька, не втримався на ногах та повалився вперед. Все трапилося дуже швидко — спочатку він балансував біля краю, силкуючись відступити назад, але інерція — потужна сила. Святослава невидимими руками тягнуло за край даху. Він зробив спробу розвернутися й опинився обличчям до Павла якраз тієї миті, коли ноги зірвалися вниз.

— Гуд!!! — закричав він.

Той стояв, наче вкопаний, вдивляючись кудись у простір. Він стояв непорушно навіть тоді, коли хтось устиг схопити бідолашного Святослава й витягнути його назад. Це був батько Павла, який прийшов повернути назад у ліжко втікача з-під домашнього арешту.

Івано-Франківськ, наші дні

— Он воно що! — захоплено сказала Наталя. — То після цього він потрапив до психлікарні?

— Не зовсім, — відповів я. — Того разу Павлові все спустили. З рудим поговорили та переконали мовчати. Гуд, як годиться, вибачився перед ним і все це списали на пережитий стрес. Адже якщо проаналізувати ситуацію, Павло дійсно постраждав серед нас найдужче, — я затнувся й відкашлявся. — Не беручи до уваги Ліду, звісно.

Під час моєї розповіді про інцидент на даху Наталя підвелася зі стільця і сперлася ліктями на перила балкону.

— А що Святослав розповідав про той інцидент?

— Нічого. Він пообіцяв мовчати, — відповів я.

— То звідки вам відомі деталі? — спитала вона, повертаючи голову до мене.

* * *

Про епізод на даху Павло розповів мені аж тієї страшної ночі на Дністрі, але я знав про все ще зі школи. Одного разу, вже після того, як Влад утнув той страшний жарт з батьками Ліди, я сидів сам-один у котрійсь із наших таємних курилок.

Неподалік двору тривало будівництво. Казали, то мав бути новий житловий будинок, але згодом виявилося, що на тому місці виріс юридичний корпус університету. Власне, те будівництво було улюбленим майданчиком для розваг в усіх місцевих дітей та підлітків — хованки, лазанки, «козаки-розбійники». А от ми знайшли собі тихий куточок та облаштували приватну курилку.

Я сидів, підпираючи голу бетонну стіну. Не курив, лиш крутив цигарку в пальцях, заглиблений у думки. Коли з'явився Святослав, я не відразу його помітив, а коли він заговорив, то довелося докладати зусиль, аби сфокусуватися.

— Привіт! — енергійно кинув мені він.

— Ага… — я трусонув головою, повертаючись у реальність. Кинув цигарку на стіл і простягнув йому руку. — Здоров, малий.

Ми пробули там не більше п'ятнадцяти хвилин, але Святослав устиг поділитися зі мною тим секретом. Він просто мав потребу сказати хоч комусь. Пережите катувало його, нагадуючи раз по раз, як він був на волосину він падіння з двадцятиметрової висоти. Можливо, він би й не загинув, якби приземлився на присадок з кущами бушпану, але покалічився б точно.

Він розповів мені все, зупиняючись навіть на найдрібніших деталях. І я був вражений. Як так? Паша міг отак просто скинути друга з даху? Таке не вкладалося мені у голові… Звісно, Гуд не був моїм фаворитом у банді, але я визнавав його нашим лідером і ніколи б не міг навіть уявити, що