Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

П’єр Дювель. Дювель! Той самий драматург! На наступний же день після п’єси!

«Як? – похитнулася я. – А ви впевнені, що король – такий вже "лапочка", як про нього говорять???»

Похмура процесія давно пройшла, а я досі не могла зрушити з місця. Разючі відкриття останніх днів вибивали мене з колії. Але час було повертатись, адже відсутність юної сеньйорити мали помітити.

В кінці вулиці завиднівся знайомий маєток, почулось іржання коней, запряжених у карету. Я прискорила крок і розрізнила звичні обличчя. Сеньйора Лефевр більше не говорила з сеньйором Бонне, Елеонора більше не рахувала хмарок, Іветта більше не виглядала залицяльників…

– Ви навіть не повірите… – почала я, та мене перебили.

– Яка ганьба! – закричала сеньйора Лефевр. – Який непослух! Який жах! Відвернулась на мить, а це дівчисько без жодного супроводу розгулює брудними вулицями та ще й змушує на неї чекати!

– Але…

– Мовчати! – гаркнула та. – І негайно в карету! І щоб до завтра я від тебе й слова не чула!

До маєтку ми їхали мовчки. По вигляду було ясно, що сеньйора готова мене придушити, але зараз обдумує гостріші слова, щоб згодом на мене звалилася ціла лавина докорів та гніву.

Нарешті карета спинилась, і ми повагом вийшли – зазвичай виходили швидше, та від нервів було важко налаштувати «ходу феї». Кучер погнав карету далі, а сеньйора Лефевр спинилась та втупила в мене убивчий погляд. О, яку разючу тираду він обіцяв!

– Ти… – засичала вона. – Ти… – шипіла вона, і рука її так різко сіпнулась, ніби збиралась зарядити мені ляпасом. – Що не день, то новий вибрик! Пропускаєш сніданки, завжди остання, не спиш по ночах, швендяєш брудними провулками й навіть ходиш на базар! Пішки! Піш-ки! Ти не можеш жити спокійно! Тебе не хвилює, що подумає про тебе світ! І ти… ти…

Але раптом сеньйора завмерла. Погляд ковзнув кудись повз мене, вона повагом повернула собі незворушний вигляд.

– Розходьтесь по своїх кімнатах, – наказала вона, і не було найменшої можливості спротиву.

Кожна донька відкланялась і поспішно рушила геть. Тільки коротко обернувшись, я помітила, що під стіною застигла якась постать, на яку так пильно дивилась сеньйора Лефевр.

«Хто це? Що він тут робить?» – розбирали запитання.

Не вперше він приходить, і кожен раз вони зачиняються з сеньйорою у кабінеті. А під дверима – варта, щоб ніхто не підслухав. Я досі не мала жодної змоги роздивитись таємничу постать, але це був якийсь парубок. І виглядав він… темно.

Я ще покірно йшла до кімнати, як раптом завмерла на місці. Сеньйору Лефевр бояться… Дивні люди, що приходять… Дикі крики по ночах… І батькова примітка: «… вона коїть щось темне!»

Що ж вона робить? І хто вона, хто врешті-решт?!

Несподівано я розвернулась.

А мені набридла невідомість! Мені набридло боятись! Мені набридло не знати людину, що видає себе за рідну матір!

Я минулого разу втекла, і страх мене поборов – та зараз мені обридло! Я легко можу покласти цьому край… і я покладу!

Не минуло й хвилини – а я вже чиркала кресалом у потаємній кімнаті. Зовсім скоро мерехтливий вогник послужливо освітлював шлях. На ходу пригадувала дорогу, відновлювала в пам’яті проходи й повороти, намагалася відрахувати кроки… а ще бігла так, наче від кількох почутих слів може залежати перебіг усього життя.

Аж ось натрапила на довгождані східці. І перше, що відмітила – звуки долинали й сюди. Розмова вже почалася! Але якщо мені так чути кожен звук, так само можуть почути й мене.

В одну мить я перетворилася на суцільну обережність та невловимість. Беззвучні кроки вивели нагору, і навіть дихання я стишила настільки, що погашена свічка тліла голосніше… Знизу долинали виважені слова, тож я припала до підлоги, щоб уловити кожне з них.

– Що ж, – хмикнула сеньйора, – непогано. А як там решта виробництва?

– Також швидко просуваємося, – вишкірився парубок. Крізь скляне декорування у стелі-підлозі відкривався чудовий краєвид.

– Тобі вдалося поладнати з Жераром?

– Так, він виявився дуже зговірливим.

Сеньйора знову хмикнула:

– Що тільки вкотре доводить моє відчуття особистості.

– Авжеж, сеньйоро, – підтакнув парубок.

– А він мені повинен бути вдячний! Якби ми не усунули попереднього вискочку, – я мимовільно здригнулась, – і якби не моя прихильність – не займати б йому такої високої посади.

– Ваша правда, сеньйоро.

– А попередній мені не подобався, – скривилась сеньйора. – Постійно ліз, куди не треба, вимагав щось, викаблучувався…

– Неймовірна наївність, – підтакнув парубок. У мене на душі зашкребли коти…

– А як там наш Роберто? – сеньйора перескочила на іншу тему. – Я чула, ти його вчора допитував? – а ось тут спину обдало морозом.

– Сьогодні, якщо точніше, – підправив парубок. – Думав, що впораюсь до півночі… та він не йшов на поступки.