Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

– Ось я так і думала, ти знову розхвилювався даремно. Цифри нехороші – 150 на 100, – намагаючись його заспокоїти, я іноді лукавила й озвучувала показники тиску трохи нижчі, ніж показував апарат. 

– Ну, що ти хочеш від старого, я себе нормально почуваю. 

– Вранці у тебе був хороший тиск, а до вечора піднявся. 

.– А, почекай, я ж пропустив прийом пігулок, грішний. Проспав час, коли їх потрібно було прийняти.

– Якщо мене немає вдома, то ти і пігулки не приймеш. Я зараз їх принесу тобі і водичку запити. Ти сиди, не вставай.

Я поспішаю на кухню за ліками. 

У дідуся було професійне захворювання – він усе своє довге життя працював у гарячому цеху на металургійному комбінаті. І тиск, і серце  він почав відчувати зовсім недавно, коли  вийшов на пенсію. Ну і, звісно, його добряче підкосила загибель моїх батьків 8 років тому – його сина і невістки. Бабуся померла через два роки після тієї трагедії, так і не оговтавшись від перенесеного горя. Тож наша сім'я – це я і дідусь. У колись щасливу, сповнену любов'ю повноцінну сім'ю несподівано увірвалося велике горе.

Ми не зламалися з ним. Бо ми не маємо нікого більше, а це означає, що мусимо триматися одне за одного.

Відтоді дідусь заміняв мені і тата, і маму, і бабусю. У нас з ним рідніше нікого не було. Крім хіба що далеких родичів, які жили далеко від нас – в інших містах.

– Прийми ліки, а за годину знову поміряємо, подивимося, подіяли вони чи ні, – я даю йому запити пігулки водою.

– Спасибі тобі, внученько, щоб я без тебе робив? – не помітити, що він був засмучений, було неможливо.

– Скажи краще, що я б без тебе робила, – я намагаюся підняти його дух, як можу. – Піду пекти обіцяні пиріжки. Тісто напевно вже втекло.

Займаючись пиріжками мимоволі повертаюся думками до прогулянки від магазину з Денисом. Розмірковую над його словами...

Так це несподіване його запрошення піти разом у кіно, просто як на побачення.Зазвичай мої однокласники воліли не звертати на мене увагу – це в кращому разі. Частенько я піддавалася їхнім глузуванням і знущанням, насамперед через свою відмінну успішність у школі, свою дисциплінованість.

 Щоправда Денис ніколи не був серед тих, хто мене ображав. Я поступово почала згадувати про ті незначні на перший погляд знаки уваги, які він мені іноді надавав. Про це навіть не відразу згадати, тільки покопавшись гарненько в пам'яті. Ось і сьогодні, вчинив благородно – не кинув мене в біді. Досі не знаю як ставитися до того, що сталося. Так це не зручно.Почуваюся не в своїй тарілці.

Довелося глибоко зітхнути, щоб заспокоїтися від спогадів про страждання, яких я зазнавала за минулий навчальний рік у компанії цих мажорів. Але я вже багато стерпіла, тож треба налаштувати себе на терпіння в цьому навчальному році. Ти сильна і ти впораєшся – переконувала я себе. Ти і дідусь так багато пережили горя, що це для нас – просто дурниця. 

Поза моєю волею думки вперто повертаються до пропозиції Дениса сходити в кіно. Це, виходить, побачення? А радості я не відчуваю жодної. Краще я відмовлюся, придумаю який–небудь привід і відмовлюся. Так буде чесно по відношенню до нього. Не лежить у мене душа обнадіювати хлопця і немає для нього місця в моєму серці.

Це місце зайняте іншим – огидним хлопчиськом, який знущається наді мною за кожної зручної нагоди. Який приносить мені одні тільки переживання і страждання. Так вляпатися – полюбити людину, яка тебе ненавидить. Моє сердечко пускалося галопом щоразу, коли він був поруч або погляди наші перетиналися випадково. І не давали мені спокою ще довгий час.

– Ми сьогодні вечеряти будемо? – дідусевий голос повертає мене до реальності, - Запахи стоять апетитні на весь будинок.

– Скоро будуть готові наші пиріжки, – я перевіряю в духовці колір випічки. – Сідай, дідусю, зараз будемо чай пити з пирогами. 

Поки дідусь займає місце за кухонним столом і наводить порядок на ньому, я заварюю чай і готуюся подати рум'яні пиріжки з м'ясом, які підійшли до цього часу.

 – Розумниця ти в мене. І руки в тебе золоті. Дістанеться комусь така дружина – пощастить йому!

Мені стає смішно. Ось уже про що я не думаю взагалі – про стосунки і заміжжя. Мені зараз просто ніколи, та й не потрібно це все – дурниці ці всі любовні. Я тільки й мрію, що закінчити школу, отримати атестат із золотою медаллю, стати студенткою і забути вже ці холодні очі, які переслідують мене, хазяїн яких не упускає нагоди, щоб не досадити мені.

– У мене є досвідчений наставник у галузі кулінарії, давай–но пробуй, скажи, чи виправдала я твої очікування?

– Дівчинка моя, – обіймає мене дідусь і смачно цілує у щоку. Усе в тебе ладиться в руках, а пиріжки твої – просто смакота.

– Ох, дідусю, я дуже задоволена, що тобі подобається смак моїх пиріжків. Мені так хочеться, щоб ти був задоволений. І головне здоровим. Ти ж збираєшся завтра зі мною до школи на останній дзвоник? – намагалася я вимовляти слова виразно, пережовуючи черговий шедевр свого кулінарного мистецтва.

– Звичайно, який же останній дзвоник без мене? От тільки б сердечко не підвело. Я вже хвилююся, щойно згадаю, як тебе маленьку відвели до школи вперше. Портфель більший за тебе, банти величезні білосніжні на всю голову... Так і стоїш у мене перед очима, наче було вчора. Ах, час то як пролетів. І ось ти вже йдеш у випускний клас. Хоч би не розплакатися там, на вашому святі.

Сьогодні лягти спати потрібно загодя – завтра має бути неординарний, важкий день. Навантаження має бути і фізичне, і емоційне. І виглядати бажано відповідно. А це можливо тільки за умови, що відмінно виспішся.

Перед сном я ще раз оглядаю свою святкову шкільну форму – усе має бути ідеально, як завжди. Не знайшовши жодних недоліків, я заспокоююсь, передчуваючи завтрашній день. Що він мені несе? Де б мені підстелити соломку вчасно, щоб м'якше було падати?

Уже засинаючи уявляю його образ, яким він став, як змінився, чи змужнів. Напевно став ще красивішим...