Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

і винятки, звісно, як-от англо-індійка в Аліпурі або парочка англійців на Боу-базар, але в більшості кварталів правил дотримуються.

Виняток — Бхованіпур. Хоча більшість бенгальської еліти оселилася на Шіам-базар, значна кількість вирішила розважитись і побудувати свої особняки на півдні міста. І не просто абиде, а на відстані витягнутої руки від лілейно-білого Аліпуру. Мури там були такими ж високими, а будинки — такими ж величезними. Та якщо аліпурці будували свої оселі подалі від дороги і ховали їх від чужого ока — ніби будівлі, як і їхні мешканці, відрізнялися від навколишнього середовища,— маєтки Бхованіпуру височіли на видноті, фасади з колонами здіймалися просто поруч із дорогою. Сумніваюся, що було випадковістю те, що деякі з найкращих домів Бхованіпуру можна було побачити через канал з Аліпуру. У місті, де корінні мешканці були громадянами другого сорту, архітектура передмістя була політичною заявою. Бхованіпур — це два пальці в бік британців, жест перемоги. І саме в Бхованіпурі жив Дас.

Ми з Не Здавайся сіли на заднє сидіння поліційного «волслі» і в тьмяному зимовому світлі покотили по Русса-роуд. Відколи сержант полишив кабінет лорда Таггарта, він як на терні сидів.

— Ну кажіть уже,— промовив я.

Він повернувся до мене.

— Що?

— Що сталося? — запитав я.— Ви всю дорогу поводитесь так, ніби хтось поцупив у вас цукерки.

Якусь мить він вагався.

— Не змушуйте мене застосовувати своє службове становище,— поквапив я.

— Накази комісара,— нарешті зізнався він.— Нічого не можу зробити. Мені здається, що він вважає, ніби я на боці Даса, хоча насправді все навпаки.

— Він же друг вашої родини,— завважив я.

— Так, він друг моєї родини, а це трохи інше, ніж мій власний друг. Він слухатиме мене не більш охоче, ніж вас; може, навіть з меншим ентузіазмом, бо я індієць, який...

Речення він не закінчив. У цьому не було потреби. Він був місцевим, що перейшов на бік британців, принаймні в очах Даса та його когорти. І байдуже, що по-своєму Не Здавайся був таким же патріотом, як і вони. Він робив те, що вважав за правильне — лишався на своєму місці і продовжував робити свою справу. Але заплатив за це велику ціну.

Авто зупинилося перед брамою резиденції Даса.

— А будинок у нього ще більший, ніж у вашого батька,— сказав я Не Здавайся, доки слуга в білій курті відчиняв браму.

— Так,— посміхнувся сержант, коли автівка рушила з місця.— Але наш будинок у Дарджилінгу ще більший і розташований у кращому місці, ніж Дасів.

— Авжеж,— сухо погодився я.

Водій зупинився у підніжжя мармурових сходів, що вели до веранди з колонами, і ми вийшли з автівки.

— Ми приїхали побачитись із містером Дасом,— сказав я слузі, що вибіг ізсередини.

— Га, сагибе,— відповів той.— Ви домовлялися?

— Ми з поліції,— відрізав я.— Домовлятися нам не потрібно.

Обличчя у чолов’яги так і витягнулося, але відповів він дуже ввічливо:

— Будь ласка, ідіть за мною.

Він провів нас крізь передпокій з високими стелями, над яким повисла люстра завбільшки з айсберг, до вітальні, яка виходила до внутрішнього двору, вдвічі більшого, ніж футбольне поле.

Не Здавайся зручно влаштувався на одній з канап, а я пішов оглянути кімнату. Як на людину, що агітує за незалежність Індії, вітальня у Даса була на диво західною, оздобленою в стилі, який очікуєш побачити в оселі високооплачуваного рафінованого британського юриста,— з французькими меблями, дзеркалом у позолоченій рамі та портретами кількох суворих індусів на стінах.

Якось хвалькувато з боку людини, яка наразі носить лише домотканий одяг; хоча, як зазначив Не Здавайся, Дас заповів свій будинок та все своє рухоме майно Партії Конгресу і справі незалежності. Його перехід від адвоката до подвижника був таким раптовим і беззавітним, як навернення Павла дорогою в Дамаск, єдина відмінність полягала в тому, що новознайдений лідер називав себе Магатмою, а не Месією.

Двері відчинилися, й увійшла доволі красива індуска середнього віку в однотонному блакитному сарі.

Очі її зупинилися на Не Здавайся, і обличчя просяяло.

— Сурене, любий. Давно не бачилися. Як ти?

Не Здавайся підвівся з канапи.

— Добре, какі-ма,— пробелькотів він.

Вона підійшла і взяла його за руку.

— Батьки добре почуваються? — продовжила жінка.

Не Здавайся не став відповідати.

— Дозвольте представити мого начальника, капітана Віндгема,— відрекомендував він мене.

Жінка усміхнулася і склала долоні у вітальному жесті.

— Капітане Віндгеме,— продовжив Не Здавайся,— маю честь представити вам дружину містера Даса, місіс Басанті Дас.

— Дуже приємно,— вклонився я.

Вона була вищою, ніж я очікував, і поводилася з певного елегантністю, яка асоціюється з жінками, що носять коштовності. Але, якщо не рахувати кількох браслетів, прикрас на місіс Дас не було. Тут, схоже, вона брала за взірець свого чоловіка.

— Прошу вибачити мого чоловіка,— сказала вона, дивлячись мені в очі з такою упевненістю, яку небагато місцевих жінок ладні продемонструвати під час першої зустрічі.— Наразі він проводить нараду, але дуже скоро приєднається до вас. Сідайте, будь ласка. Чи не бажаєте чаю?

Це було не питання. У Бенгалії, навіть більше, ніж у Британії, чай був даністю, невід’ємною частиною життя, як і повітря, яким ви дихали. Вона натиснула мідну кнопку на стіні, викликала покоївку в простому білому сарі, яка, отримавши короткі інструкції, кивнула і знову зникла.

Місіс Дас сіла на канапу навпроти. Повернулася до Не Здавайся.

— Я так розумію, це не світський візит, Сурене? Твій дядько згадував, що зустрів тебе вчора в суді.

Не Здавайся відкашлявся.

— Ти мусиш поговорити з ним, какі-ма. Тебе він послухає. Переконай його відкликати демонстрантів.

Жінка посміхнулася і похитала головою.

— Я ніколи не зможу попросити про це.

Не Здавайся провів долонею по волоссю.

— Влада починає нервувати, какі-ма. Вони думають лише про те, щоб візит принца Уельського минув без інцидентів. Їм потрібно показати пресі мирну Калькутту.

Браслети на її зап’ястку дзенькнули: вона взяла його за руку.

— Але ж Калькутта і є мирною, Сурене. Демонстрації мирні. А вашій владі потрібне, на мою думку, не мирне, а слухняне населення, і цього їм не отримати. Зараз саме час подвоїти протести,— відповіла вона.— Це доводить, що тактика твого дядька працює. У відчаї британці погодяться з його вимогами.

— Ні, какі-ма, не погодяться,— з пристрастю промовив Не Здавайся.— Вони влаштують розправу і не пощадять нікого. Його заарештують і кинуть у якусь в’язницю, можливо, за кілька миль