Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

для українців дуже важливо не тільки самим дбати про швидке зміцнення, але й прихиляти інші свободолюбиві народи на свій бік. Сподіваюся, що у змаганні українських самостійницьких сил з проімперськими силами Москви демократична Канада буде з нами.

Після концерту і виступів підійшов Родіонов і, ледве стримуючи роздратованість, сказав:

— Пане посол, у Монреалі є велике російське консульство і, без сумніву, хтось із нього був присутній на цьому вечорі. Не сумніваюсь, що ваша гостра антиросійська позиція буде повідомлена Москві, і вона неодмінно спрямує ноту протесту. Москва миттєво реагує на подібні виступи. З такою позицією ви довго не втримаєтеся на посаді.

— Пане раднику, по-перше, я загалом не тримаюсь за посаду; по-друге, побачите: ніякої ноти не буде, бо часи змінилися. Посилаючи мене послом, і Президент, і міністр Зленко дуже добре знали, яких виступів можна від мене чекати. Якщо вони послали мене таким, яким я є, то це означає, що характер моїх виступів відповідає теперішній політичній лінії Української держави. Прошу вас враховувати це. По-третє, коли б справді російський посол надіслав ноту, я навіть був би радий, бо мав би добру зачіпку, щоб пред’явити справжні звинувачення супроти московської антиукраїнської політики. І, пане Родіонов, ще одне: я не говорив про весь російський уряд і про весь російський народ. Я говорив про шовіністичні проімперські сили. Бєлоногов не може заперечувати, що вони є. Бєлоногов не може їх захищати, бо це означало б зарахувати себе (і уряд) до них, а офіційна лінія уряду інша. Отже, будьте спокійні — ноти з протестом не буде.

На тому розмова припинилася.

Вручення вірчої грамоти 16 червня 1992 року

О 10-й годині ранку до готелю «Мінто плейс» під’їхало авто з почту генерал-губернатора, і в супроводі високого урядовця я поїхав до його резиденції. У цьому будинку я був рік тому, коли вперше зустрічався з генерал-губернатором. Тепер же мусив пройти всю офіційну церемонію вручення вірчої грамоти Голові Канадської держави про визнання мене за Надзвичайного і Повноважного посла України в Канаді. Канада зберігає свої старовинні звичаї і проробляє ритуали, які з практичної точки зору нібито не мають сенсу. Проте вони пов’язують теперішню дійсність із минулою історією, зміцнюють почуття прив’язаності людей до землі і роблять з них свідомих патріотів, які пишаються своєю країною і захищають її незалежність. Російські імперіалісти знали силу національних ритуалів для консолідації нації, тому впродовж трьох сторіч викорінювали наші військові й політичні традиції та ритуали. Без національних традицій і ритуалів людину легше перетворити на перекотиполе, забрати з рідної землі і направити кудись геть до Сибіру служити російським інтересам. О, як багато українців через незнання героїчної страдницької історії свого народу, через відрив від традицій і ритуалів повіялися шукати щастя в далекі й ворожі краї!

Родіонов привіз Кучера, мою і свою дружин до губернаторського палацу. Їх завели до зали і посадили на стільцях, що стояли праворуч від входу. Відповідно до протоколу я пішов навпростець через велику залу з чудовим паркетом світлого кольору. Генерал-губернатор сидів у кріслі біля стіни. Метрів п’ять від нього було паркетне красиве коло. Ступивши на середину кола, я виструнчився. Генерал-губернатор устав з крісла, також виструнчився і спрямував на мене ледь усміхнене обличчя з проникливим доброзичливим поглядом.

Свою вірчу грамоту я вклав до палітурок, що були чудовим витвором мистецтва, який передали мені із Західної України (шкода, що не зберігся запис, хто їх виготовив і передав, і я неспроможний зараз назвати імені щирої душі та подякувати їй привселюдно). Палітурки були зроблені зі світло-коричневої тонкої шкіри, оздоблені красивими орнаментальними візерунками. Вірчу грамоту я прочитав рівним урочистим голосом і подав її генерал-губернатору. Він ступив два кроки вперед і прочитав документ про визнання мене Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді.

Біля правої стіни вишикувалися радник-посланник О. Родіонов, його дружина і перший секретар з консульських справ Є. Кучер. Я представив цей невеличкий склад українського посольства генерал-губернаторові. Відбувся обмін кількома фразами ввічливості представника міністерства закордонних справ Канади та канцелярії Гнатишина, і гості почали виходити із зали. Мене пан Гнатишин запросив для короткої бесіди віч-на-віч. Насправді ж бесіда відбулася в присутності представника МЗС Канади й пані Оксани Смеречук, секретарки Гнатишина. Розмова тривала близько години. Гнатишин згадав нашу зустріч минулого року, а я доволі докладно змалював становище в Україні, українсько-російські взаємини та наші сподівання на прихильне ставлення Канади до України при обговоренні східноєвропейських проблем на різних міжнародних форумах.

Канадська політична система така, що посадник англійської королеви в Канаді, тобто генерал-губернатор (якого призначає на чотири роки прем’єр-міністр Канади), не має великого впливу на формування політики уряду, але мені хотілося подати йому як одному з провідних політиків Канади максимум інформації про Україну. Пан Гнатишин добре ставиться до України, і наша бесіда пройшла в найкращому дусі.

В обід ми вирушили до Монреаля. Мене поселили в готелі «Меридіан», потім поїхали на концерт з виступами у просторій залі. Мою промову сприйняли з величезним ентузіазмом. У привітальних виступах з нагоди вручення вірчої грамоти монреальці обіцяли допомогу і співпрацю з посольством. Я познайомився з головою провінційного КУКу Кульбою, адвокатом О. Бієгою, віце-президентом Монреальського банку Тарасом Дідусем, подружжям Мельників та іншими добрими людьми.

Після бучного й радісного вечора пан Мельник запросив до мого готельного номера невеликий гурт української інтелігенції на розмову у вужчому колі. Я виклав свою концепцію діяльності українського посольства, співпраці з українцями Канади і просив допомогти створити посольство.

Перший дипломатичний прийом

Для проведення дипломатичного прийому член парламенту А. Кіндій надав безплатно велику залу в парламентському будинку.

Перед початком офіційного прийому відбулася прес-конференція, яку організували Глуховецький та Яворський. На прес-конференцію прийшло з десяток кореспондентів. Я запитав Глуховецького, чому так мало. Він сказав, що це не так уже й мало. Газети, радіо, телебачення мають свої проблеми і свої інтереси. Вони орієнтуються на споживачів їхньої інформації, а ці споживачі у своїй більшості нічого не знають про Україну і не дуже хочуть щось знати. Політика — це така сфера діяльності, яка цікавить зовсім малу частину суспільства. Приватні засоби масової інформації працюють на більшість, бо їм треба заробіток. На політичних інформаціях про послів вони не зароблять на своє існування.

Перейшли до великої зали офіційного дипломатичного прийому. Ми з дружиною вітали запрошених гостей: послів, представників закордонних справ Канади, міністрів, членів палати представників і сенату канадського парламенту, керівників українських організацій. Друзі посольства Ераст і Лідія Гуцуляки, президент СКВУ Юрій Шимко, Юлія