Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А ви нам, здається, три, —
Всі можуть довести свої права,
Все ясно, хитри не хитри.
Коли ж доведеться мені чи їй
Відповідати за гріх,
То він все одно не втрачає надій,
Що ви не видасте їх.
Ще поки на неї той дур не напав,
Були ви в понятті моїм
Тим муром, який несподівано став
Між нами, між ними й між ним.
Що їй вони любі — йому не кажіть,
Ціну треба знати словам,
До вічного віку секрет бережіть,
Мені лиш відомий та вам.
— Це найважливіше свідчення з усіх, що ми чули досі, — сказав Король, потираючи долоні. — Отже, нехай тепер присяжні...
— Якщо хто-небудь із них розтлумачить цього вірша, — заговорила Аліса (за останні кілька хвилин вона так підросла, що вже не боялася перебивати його), — я дам тому шість пенсів. Я не вірю, що в ньому є хоч крихта глузду.
Усі присяжні написали на грифельних дощечках: «Вона не вірить, що в ньому є хоч крихта глузду».
— Якщо в ньому немає ніякого глузду, — сказав Король, — це позбавляє нас клопоту, розумієш, бо нам і не треба шукати глузду. Проте я не певен, — продовжував він, розгортаючи вірша на колінах і зазираючи туди одним оком. — Зрештою, мені здається, що я дещо тямлю в ньому... «Лиш плавать не вмію чому?» Ти ж не вмієш плавати, правда? — додав він, звертаючись до Валета.
Валет сумно похитав головою.
— Хіба не видно по мені, що я не вмію? — сказав він. (Справді, було видно, адже він був зроблений з картону.)
— Поки що добре, — сказав Король і продовжував бубоніти про себе: — «Гідний хвали, гідний хвали...» — це, звичайно, стосується судді... «Я дав їй один, вони йому два...» Ну а це, мабуть, мова йде про пиріжки, розумієте...
— Але далі ж говориться: «Всі можуть довести свої права», — сказала Аліса.
— От я й доводжу свої права на пиріжки, — з торжеством заявив Король, вказуючи на пиріжки на столі. — «Все ясно, хитри не хитри...» Далі говориться: «Ще поки на неї той дур не напав...» На тебе ж дур не нападає, правда, люба? — звернувся він до Королеви.
— Ніколи! — сердито сказала Королева і шпурнула чорнильницю в Ящура.
(Сердешний маленький Білл давно покинув дряпати пальцем по грифельній дощечці, бо побачив, що з цього пуття немає. Тепер він хутко почав знов писати, вмочаючи пальця в чорнильні патьоки, що збігали по його обличчю, і писав, доки чорнило не скінчилося.)
— Значить, ці слова не є нападкою на тебе, — сказав Король і з посмішкою подивився в зал.
Панувала мертва тиша.
— Це каламбур, — сердито додав Король. Тоді всі засміялися. — Хай присяжні обдумають своє рішення, — сказав Король, мабуть, уже вдванадцяте за цей день.
— Ні-ні! — заперечила Королева. — Спочатку вирок. Рішення потім.
— Яка нісенітниця! — голосно промовила Аліса. — Тільки уявіть собі, спочатку вирок!
— Замовкни! — гримнула Королева, вся почервонівши.
— І не подумаю! — одрізала Аліса.
— Зняти їй голову! — зарепетувала Королева на весь голос.
Ніхто не поворухнувся.
— Хто вас боїться? — сказала Аліса. (На цей час вона вже досягла свого справжнього зросту.) — Ви лише звичайнісінька колода карт.
Тут уся колода знялася в повітря і налетіла на неї. Вона скрикнула, трохи від переляку, а трохи від гніву, і почала відбиватися від них, і... побачила, що лежить на березі, поклавши голову на коліна сестрі, а та обережно прибирає сухе листя, що впало з дерев на обличчя Алісі.
— Ну ж бо, Алісонько, вставай! — сказала сестра. — Бач, як розіспалася!
— Мені наснився такий дивний сон! — вигукнула Аліса і розповіла сестрі про всі свої дивовижні пригоди все, що запам’ятала. Про них ви тільки-но прочитали.
Коли вона скінчила, сестра поцілувала її й погодилася:
— Це був, люба, справді дивний сон. А зараз біжи пити чай. Уже пізно.
Аліса встала і побігла. Але її весь час не полишала думка, що це був такий чудовий сон.
А її сестра продовжувала нерухомо сидіти, підперши голову рукою. Вона дивилася, як заходить сонце, і розмірковувала про маленьку Алісу та її незвичайні пригоди, доки сама не почала марити. І ось що їй привиділося.
Спочатку примарилася сама маленька Аліса. Вона вхопилася маленькими рученятами за її коліна і дивилася на неї блискучими жадібними оченятами. Їй навіть вчувався її голос і ввижалося, як Аліса химерно струшує головою, щоб відкинути волосся, яке розсипалося і завжди так і лізло в очі.
І, прислухавшись, почула, чи то їй так ввижалося, як навкруги неї ожили дивні створіння зі сну її маленької сестрички.
Висока трава біля її ніг зашелестіла під ногами Білого Кролика... Злякана Миша хлюпотіла в озері неподалік... Їй вчувався дзенькіт посуду — це Солоний Заєць і його товариші сиділи за своєю нескінченною трапезою... І пронизливий голос Королеви, що весь час посилала на страту своїх бідолашних гостей. Ось дитина-порося чхає на руках у Герцогині, а навколо розлітаються на череп’я миски й тарілки... Ось крик Грифона, скрипіння грифеля Ящура, сопіння вгамованих морських свинок заповнили простір, зливаючись з віддаленими риданнями бідної Фальшивої Черепахи.
Вона продовжувала сидіти, заплющивши очі, і уявляла себе в Країні див, хоч і розуміла, що варто їй розплющити очі, і все перетвориться на буденну дійсність. Трава зашелестить від вітру, а озеро захлюпочеться від коливання очерету. Замість брязкоту чайного посуду будуть чутися дзвіночки отари, замість пронизливих вигуків Королеви — голос хлопчика-чабана. Чхання дитини, крик Грифона і всі інші дивні звуки перетворяться (вона знала) на багатоголосий трудовий гамір ферм. А замість рюмсання Фальшивої Черепахи вона почує мукання далекої череди.
І нарешті вона уявила собі, як оця маленька її сестричка колись стане дорослою жінкою. Як вона буде нести через усі роки щире і ніжне серце свого дитинства. Як вона збиратиме навколо себе малюків і казатиме казки, від яких у них будуть жадібно горіти очі. А може, це буде навіть дивний сон про Країну див. Як вона буде вболівати за їхні маленькі прикрощі та радіти їхніми нехитрими радощами, згадуючи власне дитинство і щасливі літні дні.
Аліса в Задзеркаллі
Розділ І. Задзеркальний дім
Напевне відомо лише те, що біле кошеня до всього цього непричетне: в усьому винне чорне кошеня. Справа в тому, що стара кішка умивала біле кошеня протягом останньої чверті години і воно досить терпляче зносило це. Отже, як бачите, воно ніяк не могло бути причетним до цієї витівки.
Ось як Діна мила своїх кошенят: одною лапою вона наступала на вухо бідолашному малому, а другою мила його мордочку проти шерсті, починаючи від носа. Як я уже говорив, саме в цей час вона старанно вмивала біле кошеня, яке спокійно лежало і навіть пробувало мурчати. Без сумніву, воно розуміло, що все це робиться задля його ж добра.
Але чорне кошеня було вмите вже давно. Аліса сиділа, скрутившись калачиком у куточку великого крісла, і намагалася розмовляти сама з собою, хоч їй хотілося спати. Кошеня в цей час гасало за клубком вовни, яку Аліса намагалася перемотувати. Воно ганялося за клубком,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол», після закриття браузера.