Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

розвернувся, і знову вони обидва рушили вгору східцями, і знову тюремник одімкнув засув дубових дверей.

— Не переймайтеся за іншу, — сказав він. — Я можу через ґрати, — і, не чекаючи не відповідь, грюкнув по собі дверима, і він почув, як знову повзуть, клацаючи, пази, але все одно — йому треба просто злегка постукати; він почув, як віддаляються кроки тюремника на східцях, але навіть тоді все, що йому треба буде — це просто голосно закричати і грюкнути об підлогу, а Ліґейт усе одно ж його почує; і думав: «Може, він мені нагадуватиме ту кляту тарілку з капустою і свининою з середки[15], або, може, скаже мені, мовляв, я все, що у нього лишилося, і цього буде досить…» — швидко прямуючи далі, потім — залізні двері, і Лукас, який не рухався з місця, який досі стояв посеред камери під лампочкою, дивлячись на двері, коли він наблизився до них і сказав різким голосом, навіть таким різким, яким його дядько ніколи не озивався:

— Гаразд. Що ви хочете, аби я зробив?

— Іди туди і подивися на нього, — сказав Лукас.

— Іти куди і на кого подивитися? — спитав він. Але він добре зрозумів. Йому здавалося, він усе життя знав це; він подумав про це із якимось полегшенням: «Ну, все скінчилося», — навіть коли його внутрішній голос автоматично верещав у обуреній зневірі: «Я? Я?». Це було схоже на відчуття, коли ви чогось боїтеся, боїтеся довгий час, ухиляєтеся від нього, а коли це зрештою трапляється, лишається просто біль, пекучий, але тепер усе позаду, усе скінчилося, усе добре.

— Я тобі заплачу, — сказав Лукас.

І так він не слухав, навіть не дослуховуючись до власного голосу, сповненого подиву, недовірливого обурення: «Щоб я пішов туди і розкопав ту могилу?» Він уже більше не думав: «Ось чого коштуватиме мені ця миска з м’ясом і зеленню». Тому що він уже пройшов крізь це, і вже давно — хай чим воно було, що утримало його п’ять хвилин тому, коли він озирався назад, на майже непереборну прірву між ним самим і цим старим негром-убивцею. Він бачив і чув, що Лукас щось йому каже не тому, що це він, Чарльз Маллінсон-молодший, і не тому, що він поїв тієї капусти й грівся біля вогню, але тому, що зараз він єдиний з білих, із ким Лукас може говорити, між двома моментами — теперішнім і тим, коли його витягнуть з камери й волочитимуть на мотузці сходами вниз, — який почує його німий безнадійний гострий погляд. Він сказав:

— Підійдіть ближче.

Лукас так і зробив, наблизившись і взявшись обома руками за пруття ґрат, наче дитина, що стоїть за огорожею. Він не пам’ятав, що зробив, але, глянувши вниз, помітив, що сам обома руками тримається за ґрати — дві пари рук, чорних і білих, схопившись за ґрати, зустрілися.

— Гаразд, — промовив він. — Навіщо?

— Іди і поглянь на нього, — сказав Лукас. — Якщо буде запізно, коли ти вернешся, я можу підписати папір, скажи зараз, скільки я тобі винен, і я вкажу це.

Але він усе ще не слухав; він знав це, лише самому собі:

— Мені — йти за сімнадцять миль кудись потемки…

— Дев’ять, — сказав Лукас. — Усіх Ґаврі ховають біля Каледонської каплиці[16]. Ти спочатку звернеш праворуч у горах, одразу, де буде міст на повороті Дев’яти Миль. Можеш за півгодини туди дістатися на дядьковій машині.

— …Але ж я ризикую: Ґаврі можуть мене схопити, коли я копатиму ту могилу. Я хочу знати, навіщо. Я ж навіть не знаю, що шукатиму. Навіщо?

— У мене пістолет — кольт сорок первого каліберу, — сказав Лукас. Що й справді було так; єдине, чого він не знав — це калібру, — а така зброя працездатна, добре стріляє, влучна, доглянута, така архаїчно-неповторна, як і золота зубочистка, що, цілком вірогідно (та безперечно), була гордістю старого Керотерза МакКасліна півстоліття тому.

— Ну добре, — мовив він. — І що тоді?

— Його застрелили не з кольта сорок первого каліберу, — відповів Лукас.

— А з чого його застрелили?

Але Лукас не відповів, стоячи там, по той бік сталевих дверей. Його руки немічно стискали пруття і нерухомо застигли навколо ґрат, сам нерухомий — за винятком слабкого подиху, і він чекав на Лукасову відповідь, і знав, що Лукас ніколи не відповість і не скаже нічого більше, ні слова, жодному білому не скаже, і він знав, чому, як і те, чому Лукас чекав, щоб сказати йому, дитині, про пістолет, коли не сказав ні дядькові, ні шерифу, щоб вони розкопали ту могилу та оглянути тіло. Він здивувався, чому Лукас уже наближався до того, аби все розповісти дядьку, коли описував свою справу, і він зрозумів та знову оцінив ту дядькову рису, яка змушувала людей розповідати йому таке, чого б вони не сказали жодній живій душі, — навіть підбурювала негрів розповідати те, що сама природа заборонила їм казати жодному білому: згадав старого Ефраїма і материнський перстеник, того літа п’ять років тому — дешевий виріб з фальшивим камінцем; дві такі каблучки, по суті, однакові, які його матінка і її сусідка по кімнаті у Коледжі Світ Брайр[17], що у штаті Вірджинія, колись купили на заощадження та якими обмінялися, присягнувши одна одній носити ці персні до самої смерті, і як та молода дівчина, її сусідка, виросла і тепер живе з дочкою у Каліфорнії, і зараз її дочка теж навчається у Світ Брайр, і колишня товаришка та його мати вже давно не бачилися, багато років, і, може, ніколи знову не зустрінуться, але його мама все ще берегла перстеника: одного разу кільце пропало; він згадав, як пробудився пізно вночі та побачив, що внизу запалили вогонь — і знав, що неня досі шукає перстень: і весь цей час старий Ефраїм сидів у себе вдома, у саморобному кріслі-гойдалці на передній галереї домівки Паралі, доки одного прекрасного дня Ефраїм сказав йому, що за півдолари знайде персня. Він дав Ефраїму півдолара і того ж дня поїхав на тиждень до табору для скаутів, а коли повернувся, то побачив на кухні, як мама і Паралі стояли біля застеленого газетами столу, витрушуючи кукурудзяне борошно з глиняного гладущика і розгрібаючи його виделкою, і вперше за тиждень він згадав про перстень, і побіг до будинку Паралі, де був Ефраїм, який сидів у кріслі-гойдалці на галереї, і той йому сказав: «Він під коритом для хруні, на фермі твого та’». Ефраїмові навіть не треба було казати йому, звідки