Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— Ледь не забув; — сказав він, — у мене також є що вам розказати. Я отримав листа від доктора Гардінга з Буенос-Айреса. Він написав, що лікував Мейріка протягом трьох тижнів перед його смертю.

— А він не сказав, що звело Мейріка в могилу в розквіті літ? Не гарячка ж, правда?

— Ні, його занапастила не гарячка. За словами доктора, його організм дав повний збій, можливо, в результаті сильного шоку. Та він стверджує, що пацієнт нічого не розповідав йому про це, і тому він не міг взятися як слід за його лікування.

— Щось іще?

— Так. Доктор Гардінґ закінчив свого листа словами: «Гадаю, це все, що я можу розповісти вам про вашого бідолашного друга. Він недовго перебував у Буенос-Айресі і мало кого там знав, за винятком однієї жінки, наділеної не найкращими якостями, яка відтоді покинула країну — така собі місіс Воан».

VIII. Фрагменти

[Серед документів знаного лікаря, доктора Роберта Матесона, з Ешлі-стріт, що недалеко від Пікаділлі, який раптово помер від апоплексичного удару на початку 1892 року, було знайдено аркуш паперу з короткими нотатками. Ці нотатки були написані латиною, з багатьма скороченнями, і вочевидь робилися в шаленому поспіху. З величезними труднощами вдалося практично повністю розшифрувати рукопис, але деякі слова так і не піддалися зусиллям фахівців. У правому кутку аркуша була зазначена дата: «XXV лип. 1888». Нижче наведено переклад рукопису доктора Матесона.]

«Не знаю, чи наука могла б скористатися цими коротенькими нотатками, якби вони вийшли друком, але навряд чи. Я ж, безумовно, ніколи не візьму на себе відповідальності за публікацію чи оприлюднення бодай одного написаного тут слова — не лише тому, що я дав клятву тим двом людям, що звірилися мені, а також тому, що подробиці цієї справи надто мерзенні. Мабуть, ретельно все обміркувавши і зваживши всі позитивні й негативні наслідки, одного дня я знищу цей папірець або, принаймні, запечатаю і передам своєму приятелю Д., покладаючись на його право вирішувати, користуватися цим рукописом чи спалити його.

Як і годиться в таких випадках, я зробив усе можливе, щоб пересвідчитися в тому, що мої переживання небезпідставні. Приголомшений, я заледве міг думати, та вже через хвилину переконався, що мій пульс рівний, а я при цілковитій свідомості і мої відчуття мене не підводять. Тоді я спокійно перевів погляд на те, що було переді мною.

Хоча страх і відчуття відрази знову підступили до горла, і мене душив гнильний сморід, я все ж залишався непохитним. Тоді, благословенний чи проклятий — до кінця не впевнений, — я побачив me, що лежало на ліжку, в мене на очах перетворюючись на чорну пляму, схожу на чорнильну ляпку. Шкіра та плоть, м'язи та кістки — міцне людське тіло, яке я вважав незмінним, як адамант, почало плавитися й розчинятися.

Я, звісно, знаю, що під дією зовнішніх чинників тіло може ділитися на окремі частини, та я відмовлявся вірити в те, що бачив. Там була присутня якась внутрішня сила, про яку я нічого не відав і яка спричинила руйнування та перетворення.

А ще я на власні очі побачив, як було створено людину. Я бачив, як оте щось набувало то чоловічих, то жіночих форм, як воно розділялося, а тоді знову з'єднувалося. Тоді я побачив, як тіло прибрало подоби звіра, як той звір перетворювався на людину, побачив, як те, що було на вершині, опустилося до найглибших глибин, на самісіньке дно безодні всього сущого. Основа життя, що творить живу істоту, нікуди не зникала, змінилася лише її зовнішня оболонка.

Світло в кімнаті обернулося чорнотою. Але то була не нічна темрява, коли видно тільки тьмяні обриси предметів, адже я бачив усе чітко, не напружуючи зору. Ні, то була немовби протилежність світла. Довколишні предмети постали перед моїм поглядом без посередництва, якщо так можна сказати, матерії, що формувала їх; це було так, ніби я дивився на призму, в якій світло не розкладається на кольори.

Я дивився на ті перетворення доти, доки на ліжку залишилася лише якась желеподібна речовина. Тоді знову піднялася драбина... [тут почерк нерозбірливий] і в якусь мить я побачив нечіткі обриси Фігури, що постала переді мною, але я її не описуватиму. Символ цієї фігури можна розгледіти в давніх скульптурах і на картинах, що збереглися під потоком лави, але вона надто огидна, щоб говорити про неї... і щойно та жахлива й неймовірна фігура, не то людина, не то звір, набула людської подоби, тоді нарешті настала смерть.

Я, той, хто бачив усе це на власні очі, не без великого страху та глибокої огиди, ставлю тут своє ім'я, відтак заявляю, що все, написане тут, — правда.

Доктор РОБЕРТ МАТЕСОН»

...Така ось, Реймонде, історія про те, що я знаю, і те, що я бачив. Моя ноша була надто важкою, щоб нести її самому, і все ж я нікому, крім вас, не міг про все розповісти. Вільєр, який був тоді зі мною, нічого не знає про ту жахливу таємницю лісу, так само він не знає, що те, що ми бачили мертвим, лежало колись, розпростершись на духмяному трав'яному килимі посеред літніх квітів, у їхній легкій напівтіні, і, тримаючи руку Рейчел, скликало своїх спільників, не знає і про той жах, про який у нас можуть бути лишень домисли, імені якого ми не можемо вимовити, а лише назвати символ його, що набув плотської подоби на землі, по якій ми ходимо. Я не розказав Вільєру ані про це, ані про ту схожість, яка вразила мене в самісіньке серце, коли я побачив портрет, який врешті переповнив мою чашу страхіть. Не смію навіть припустити, що це все може означати. Те, що згинуло на моїх очах, не могло бути Мері, але в передсмертній агонії саме її очі дивилися на мене. Не знаю, чи є хтось, хто зможе приєднати останню ланку до цього ланцюга жахливої містерії, та якщо знайдеться така людина, то нею будете саме ви, Раймонде. І якщо вам відома розгадка таємниці, за вами залишається право розповісти її або ж тримати при собі.

Я пишу вам цього листа, щойно повернувшись до міста. Останні кілька днів я провів у селі. Можливо, ви здогадуєтесь, в якій саме частині країни. Поки весь Лондон знемагав від жаху й подиву — «місіс Бомонт», як я вам