Читати книгу - "Повернення короля"

удалині закалатали дзвони, і люди втікали, щойно побачивши Араґорна: та воїни Сірого Загону кВапились і летіли, наче мисливці, доки їхні коні почали спотикатися від утоми. Зрештою, вже перед самою північчю, вершники дісталися до Ерехського Пагорба – в темряві такій чорній, якими бувають хіба глибокі гірські печери.

* * *

Той пагорб і пустельні луки довкола нього оповивав жах перед Мерцями. Адже на його вершині стояв чорний камінь, круглий, неначе велика сфера, заввишки з людину, хоч уже наполовину вгрузлий у землю. Він був геть не схожий на земне каміння, ніби впав із неба (дехто так і гадав); однак ті, хто ще не забув традиційних учень Вестернесу, стверджували, що його привезли зі зруйнованого Нуменору і що тут його встановив Ісільдур, коли висадився на цій землі. Ніхто з тих, хто мешкав у долині, не смів ані наближатися до нього, ні селитися поблизу, бо побутувала думка, що біля того каменя зустрічаються воїни-примари, котрі в особливо страшні часи юрмляться там і шепочуться між собою.

Тож саме до того Каменя глупої ночі й під’їхав Загін і зупинився. Тоді Ельрогір дав Араґорнові срібний ріг, і той засурмив у нього, і присутнім причулося, ніби десь далеко у відповідь теж засурмили ріжки – ніби відлуння у глибоких печерах. Потім усе стихло, та Загін відчував, що довкола нього на пагорбі, де стояв Камінь, зібралося велике військо. А з гір прилетів прохолодний вітер, що нагадував подих привидів. Тоді Араґорн зійшов із коня і приступив до Каменя, гукнувши могутнім голосом:

– Клятвопорушники, чому ви прийшли?

І серед ночі озвався голос, і відповів йому так, ніби долинав здалеку:

– Щоби дотримати нашої клятви й упокоїтися.

Тоді Араґорн сказав:

– Нарешті настав цей час. Я попливу Андуїном до Пеларґіра, а ви рушите за мною. І коли ця земля очиститься від Сауронових прислужників, я вважатиму вашу клятву дотриманою, ви здобудете спокій і підете звідсіля на віки вічні. Я-бо Елессар, Ісільдурів спадкоємець із Ґондору.

Виголосивши це, він наказав Гальбардові розгорнути великий штандарт, який той тримав. І – о диво! – штандарт був цілковито чорний, а якщо й мав якісь оздоби, то їх приховувала темрява. Тоді запала тиша, не чути було ні шепоту, ні зітхання впродовж цілої ночі. Загін отаборився біля Каменя, проте побратими спали мало, бо страх перед Тінями, які обступили їх стіною, не минав.

Коли настало бліде та холодне світання, Араґорн, щойно підвівшись, попровадив Загін уперед – у подорож, під час якої всі так поспішали і так утомлювалися, що лише воля Араґорна, звичного і до поспіху, і до втоми, тримала їх на ногах. Ніхто зі смертних людей не зміг би витримати таких мандрів, окрім дунедайнів із Півночі, а також ґнома Ґімлі й ельфа Леґоласа.

Вони проминули Тарланґський Перешийок і потрапили до Ламедону, Військо Тіней рухалося за ними, а страх випереджав їх усіх. Так дісталися вони до Калембела на Кірілі, й криваве сонце закотилося за Піннат-Ґелін на далекому заході. Міські землі та броди на Кірілі були безлюдні, адже багато людей пішло на війну, а решта втекла й заховалася серед пагорбів, щойно почула вість про наближення Короля Мерців. Але наступного дня ніхто так і не діждався світанку, й Сірий Загін поринув у темряву Мордорської Бурі, зникнувши з очей смертних. А Мерці невідступно линули за ним.

* * *

РОЗДІЛ 3

РОГАН ІДЕ НА ВІЙНУ

Тож усі дороги в ту пору бігли на Схід – назустріч майбутній війні та наступу Тіні. Й коли Піпін, стоячи біля Головної Брами Міста, побачив Принца Дол-Амрота, котрий зі знаменами в’їхав у Мінас-Тіріт, Король Рогану спустився з пагорбів.

День добігав до кінця. В останніх променях сонця Вершники відкидали довгі гострі тіні, які стелилися перед ними. З-під шурхітливих ялинників, які вкривали стрімкі гірські схили, вже виповзла темрява. Наприкінці втомливого дня король їхав поволі. Раптом стежка звернула за великий голий виступ скелі й занурилась у морок попід деревами, які тихо зітхали. Вершники довгою в’юнкою вервечкою їхали все вниз і вниз. Коли вони нарешті спустилися на дно ущелини, то у глибоких її закутках уже стемніло. Сонце зайшло. Водоспад оповили сутінки.

Протягом цілого дня, нижче від шляху, яким їхали Вершники, тік прудкий струмок, що збігав із високого перевалу ген позаду й різьбив свій тісний шлях між порослих соснами стін. Потому він виривався на волю крізь кам’янисту браму і витікав у розлогу долину. Вершники їхали тією самою дорогою, і от перед ними відкрилася Долина Капища, де ввечері було добре чутно гамірливий шум води. Там у Сніготоки впадали менші струмки, і вони, шумуючи, мчали камінням аж до Едораса, до зелених пагорбів і рівнин. Оддалік і праворуч на початку розлогої долини бовванів понад широкими, затягнутими хмарою підніжжями могутній Оголений Ріг. Його зубчасте вістря, вкрите вічними снігами, мерехтіло вгорі понад світом: сині тіні лягли на нього зі Сходу, призахідне сонце поцяткувало його червоним.

Мері з подивом роздивлявся цю дивну країну, про яку за час довгої дороги почув багато історій. У цьому світі не було неба, лише – скільки сягало око – проглядали між заплав тінявого повітря схили за схилами, величні камінні стіни – одна за одною – та грізні, затягнуті млою урвища. На якусь мить гобіт, заколисаний гомоном вод, шепотом темних дерев, скрипом каміння та всеохопною тишею, що огортала всі звуки й дедалі наростала, ніби поринув у сон. Гори йому подобалися, чи то йому подобалось уявляти, як вони здіймаються рядами на краях принесених здалеку оповідей; але тепер Мері аж зігнувся під вагою неозорого Середзем’я. Він прагнув замкнутися від цього безміру в затишній кімнаті біля вогню.

Гобіт дуже стомився: хоча вершники їхали повільно, проте відпочивали зовсім мало. Година за годиною впродовж майже трьох виснажливих днів його поні трюхикав угору-вниз перевалами і довгими долинами, через безліч потоків. Іноді, коли шлях ширшав, Мері їхав біля короля, не помічаючи, що багато хто з Вершників посміюється, дивлячись на цю дивну пару: гобіта на невеликому кошлатому сірому поні та Володаря Рогану на дужому білому скакуні. Тоді він говорив із Теоденом і розповідав йому про свій дім та про діяння ширського народу або слухав перекази про Марку і про її могутніх давніх володарів. Проте більшість часу, особливо того останнього дня, Мері їхав сам відразу за королем і ні до кого не озивався, намагаючись натомість зрозуміти повільну дзвінку роганську мову, що злітала з уст воїнів позаду нього.