Читати книгу - "Зачароване життя"

227
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 49
Перейти на сторінку:
черницю, і черницю, що також не давала спуску і собі дубасила єпископа. Тим часом волохатий святий, який сидів поруч із цими двома забіяками, нахилився до свого сусіда, також святого, схожого на царя, який тримав у руці макет замку. Святий, схожий на царя, зо страху випустив із рук макет і накивав звідти своїми скляними п’ятами. Поки він шукав порятунку в широких складках вбрання якоїсь святої з дурнуватою усмішкою, волохатий святий почав трощити макет замку. Отак одне за одним оживали усі вітражі. Кожен святий вважав справою честі відгамселити іншого, що стояв чи сидів поруч. Ті ж, кому зовсім не пощастило і битися не було з ким, підбирали свій одяг та танцювали якісь чудернацькі танці або ж махали рукою вікарію, що продовжував верзти нісенітниці з кафедри, не помічаючи нічого навколо себе. Маленькі сурмачі у кутиках вікон підстрибували, гралися та корчили прозорі гримаси усім, хто мав необережність на них дивитися. Волохатий святий виманив святого, схожого на царя, зі складок сукні жінки-праведниці і тепер ганяв його по усіх вітражах туди-сюди, проминаючи святих, які не переставали щодуху гамселити один одного. Цю виставу бачили усі, хто прийшов до церкви. Одні витріщалися на диво у вітражах, інші — перешіптувалися, а треті — врізнобіч крутили головами, щоб краще побачити маневри святого, схожого на царя. У церкві було таке сум’яття, що містер Сондерс прокинувся, і, спантеличений, втупився у вітражі. Звичайно, він одразу зрозумів, хто автор цього сум’яття та невдоволено глянув на Ґвендолен. Вона ж, сама скромність, сиділа з опущеними долу очима, тиха і покірна. Кет поглянув на Крестомансі. Маг, здавалося, настільки заглибився у проповідь, що й не помітив усього, що діялося довкола. Міллі схвильовано копошилася на краєчку свого стільця. А вікарій далі белькотів, навіть не здогадуючись, що відбувається у храмі. Помічник священика вирішив врешті-решт покласти край цьому вітражному бешкету. Він схопив хрест і свічку, а хлопець-служка ніс за ним кадило. Отак вони переходили від вікна до вікна, розмахуючи кадилом та відмовляючи молитви. Ґвендолен люб’язно зупиняла кожного святого, коли помічник священика відмовляв молитву біля нього. Вітражні святі ціпеніли хто де (от, наприклад, цар-святий влип у стіну), та щойно священнослужитель відвертався, як вони починали знову бігати, як обпечені, та битися між собою ще дужче, ніж досі. Церковна спільнота була шокована. Нарешті, Крестомансі повернувся і глянув на містера Сондерса. Той кивнув головою. Враз блиснула блискавиця, Кета навіть підкинуло на місці, а наступної миті усі святі вже чемно стояли на своїх місцях. Ґвендолен обурено крутнула головою і стенула плечима. У цей момент із задньої частини церкви почувся дивний шум: великий кам’яний хрестоносець зі страшним гуркотом всівся на своїй гробниці й показав носа вікарію.

— Мої любі… — почав вікарій, та, побачивши хрестоносця, враз збентежено змовк. Його помічник уже квапився заспокоїти кам’яного воїна. Та йому, здається, це зовсім не сподобалося. Він роздратовано підняв вгору великий, кам’яний меч і… Містер Сондерс зробив різкий жест і хрестоносець, зі ще більшим роздратуванням, опустив меч та влігся на місце, грюкнувши так, що всі аж підскочили.

— Багато наших парафіян так і не покаялися, — сумно сказав вікарій. — Помолімося.

Коли всі виходили з церкви, Ґвендолен, підстрибуючи, намагалася змішатися з натовпом, ігноруючи здивовані погляди людей, які її проминали. Та Міллі порівнялася з нею і боляче схопила за руку. Вона виглядала стурбованою.

— Ти ганебно повелася, мала безбожнице! Я не наважуюся навіть поговорити з бідолашним вікарієм. Ти розумієш, що зайшла занадто далеко?

— Та невже? — зацікавлено запитала Ґвендолен.

— Дуже далеко, — сказала Міллі.

Насправді Ґвендолен не перейшла межі дозволеного, адже Крестомансі навіть не дорікнув їй, натомість сказав багато втішного вікарію та його помічникові.

— Чому твій батько не висварив Ґвендолен, як годиться? — запитав Кет Роджера, коли вони поверталися до замку.

— Розумієш, коли він її ігнорує, вона ще більше біситься.

— Я не знаю, — сказав Роджер. — Він добряче нас вичитує, коли ми вдаємося до чарів. Напевно, сподівається, що їй це швидко набридне. Вона тобі не сказала, що утне завтра?

Відповідь Кета стала несподіванкою для Роджера.

— Ні. Вона сердиться на мене за те, що я з вами грався у солдатики, — сказав Кет.

— Ні, Кете, вона вважає тебе своєю власністю. В цьому її найбільша помилка, — сказав Роджер. — Ходімо переодягнемося у щось старе, і гайда добудовувати будиночок на дереві.

Ґвендолен ще дужче розгнівалася, коли Кет знову пішов із Роджером. Можливо, саме тому вона вчинила те, що вчинила згодом. А можливо, на це були ще якісь причини. У будь-якому разі, коли Кет прокинувся в понеділок, довкола була суцільна темрява. Хлопець подумав, що ще дуже рано, повернувся на бік і знову заснув. Уявіть його здивування, коли за кілька хвилин його зі всієї сили почала термосити Мері.

— Уже за двадцять дев’ята, Еріку. Хутчіш вставай.

— Але ще темно! — запротестував Кет. — Надворі дощить?

— Ні, — відповіла Мері. — Це нова витівка твоєї сестрички. І де в такої малої дівчини береться стільки сил на усілякі каверзи!

Стомлений, як щопонеділка, Кет сповз зі свого ліжка і нарешті зрозумів, чому в кімнаті так темно. Кожне вікно було заліплене густим гілляччям та листям: зелене й щойно пожовкле листя дерев, голубенька хвоя кедрів, соснові гілочки. До одного з вікон впритул підібрався величезний трояндовий кущ, у двох інших рясніли виноградні грона. Створювалося враження, що навколо замку виросли непролазні хащі.

— Господи! — промовив Кет.

— Глянь-но тільки! Подивись! Здається, вона змусила кожне дерево та кущик з цілої округи стати впритул до стін замку. І що вона утне наступного разу?

Темрява зробила Кета сумним та дратівливим. Він навіть одягатися не хотів. Але Мері не здавалася, і він не лише одягнувся, а ще й помив обличчя та почистив зуби. У нього закрадалася думка, що служниця старалась неспроста: вона хотіла хоч комусь розповісти, з якими незручностями стикнулися жителі замку через оцю витівку. Вона розповіла, що тиси так щільно зрослися біля дверей кухні, що чоловікам довелося сокирами прорубувати стежку для молочаря. Проте ніхто не зміг зрубати трьох дубів, що виросли біля парадного входу.

— А яблуні ростуть поруч з тисами, тому всюди стоїть запах сидру, ніби його зараз варять на кухні, — сказала Мері.

У кімнаті для ігор, куди ледь-ледь добрів Кет, було ще темніше. У густому зеленавому світлі він міг бачити, що обличчя Ґвендолен (з цілком зрозумілих причин) було блідим та замученим, але навіть зараз вона виглядала дуже задоволеною.

— Мені зовсім не подобаються ці дерева і ці хащі, — прошепотів їй Кет, коли Роджер і Джулія пішли до класу. — Чому б тобі не зробити щось менш образливе або ж кумедне?

— Ні! Я не дозволю із себе насміхатися, — просичала йому у відповідь Ґвендолен. — Мені потрібно було перевірити, скільки в мене сили і на що я здатна!

— Думаю, дуже багато, — сказав Кет, дивлячись на густу крону кінського каштана, втиснуту у віконну шибу. Ґвендолен усміхнулася.

— Уявляєш, що буде, коли я нарешті куплю драконячу кров? Кет ледь стримався, щоб не вибовкати, що драконячу кров бачив у майстерні містера Сондерса. Але вчасно прикусив язика. Ґвендолен не варто про це

1 ... 18 19 20 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зачароване життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зачароване життя"