Читати книгу - "Місто дівчат"

містечка з якимось бентежним відчуттям: я боялася і водночас сподівалася, що він біжить слідом за мною.

Мені хотілося — і не хотілося — більшого.

Стара як світ історія з життя дівчат.

Що ще було в моїй сексуальній анкеті? Ми з моєю найкращою подружкою дитинства Бетті вправлялися в аматорських версіях так званих романтичних поцілунків. Ще й тренувалися «мати дітей»: запихали подушки під сорочки, уявляючи, що ми вагітні, і цей експеримент був приблизно так само біологічно переконливий, як і той перший.

Одного разу мою вагіну обстежив мамин гінеколог — мама хвилювалася, що в мої чотирнадцять у мене досі не почалися місячні. Той чоловік трохи там покопирсався — перед очима в моєї мами, — а тоді сказав, що мені треба їсти більше печінки. Той досвід не назвеш еротичним ні для кого із задіяних осіб.

Крім того, відколи мені виповнилося десять — і аж до вісімнадцяти, я разів із двісті закохувалася у приятелів мого брата Волтера. Мати популярного красунчика-брата було вигідно, бо коло нього завжди крутилися його популярні красунчики-друзі. Проте Волтерові приятелі були надто загіпнотизовані ним — їхнім ватажком, капітаном усіх команд, улюбленцем цілого міста — і не звертали уваги на інших людей у кімнаті Зовсім наївною я не була. Час від часу я торкалася себе, відчуваючи збудження й докори сумління, але знала, що то не те саме, що секс. (Скажу так: мої спроби самозадоволення були чимось на кшталт уроків сухого плавання.) Так само я розуміла основи сексуальних функцій людини, бо в коледжі Вассара пройшла обов’язковий курс під назвою «Гігієна»: на заняттях нас учили всього, ні про що не розповідаючи. (Учителька хіба показала нам зображення яєчників і яєчок, а потім дала доволі бентежну пересторогу: мовляв, підмиватися лізолом — це ані сучасний, ані безпечний засіб контрацепції, і після того в моїй голові засів образ, який і тоді мене хвилював, і досі не дає спокою.)

— Ну й коли ж ти збираєшся нарешті з кимось переспати? — поцікавилася Дженні. — Роки біжать!

— Знаєш, що буде найгірше? — запитала Ґледіс. — Якщо ти зараз із кимось познайомишся, він тобі сподобається, а потім доведеться повідомити йому погану новину про те, що ти досі незаймана.

— Ага, багато хлопців не будуть із цим бавитися, — сказала Селія.

— Ну так, вони не хочуть відповідальності, — мовила Ґледіс. — І вперше треба спати не з тим, хто тобі подобається.

— То правда, бо що як усе піде не так, як треба? — підтакнула Дженні — А що може піти не так? — запитала я.

— Усе! — відповіла Ґледіс. — Ти не будеш знати, що робити, і виглядатимеш як дурепа! А якщо болітиме і ти, чого доброго, розридаєшся в обіймах хлопця, який тобі подобається?

Те, що я почула, було цілковитою протилежністю до всього, чого мене досі навчали про секс. Моїм шкільним подругам і мені завжди давали зрозуміти, що чоловіки воліли б, аби ми були незайманими. Нам казали берегти квітку свого дівоцтва для того, хто нам не просто подобатиметься, а кого ми кохатимемо. Ідеальний сценарій — мрія, здійснення якої ми всі мали прагнути — звучав так: ти мала займатися сексом тільки з однією людиною все своє життя, і тією людиною мав бути твій законний чоловік, з яким ти познайомилася на випускному балу у школі Емми Віллард.

Але мені брехали! Ці дівчата вважали інакше, а вони зналися на тій справі. До того ж мене зненацька штрикнула тривога через те, яка я стара! Та мені, заради Бога, уже дев’ятнадцять! Скільки можна ловити ґав? І я вже аж два тижні жила у Нью-Йорку. Чого я чекала?

— А це важко? — запитала я. — Ну, перший раз?

— О Господи, Віві, не будь як та вівця, — сказала Ґледіс. — Нема нічого простішого. По суті, тобі навіть нічого робити не треба. Чоловік усе зробить за тебе. Але ти мусиш хоча би приступити до тої справи.

— Так, пора їй уже приступити, — твердо мовила Дженні Селія тим часом дивилася на мене стривожено.

— Може, ти хочеш далі бути незайманою, Віві? — запитала вона, пронизавши мене своїм чарівним поглядом, від якого бігали мурашки по шкірі. З таким самим успіхом вона могла би спитати: «Може, ти хочеш далі бути дитиною, яка нічого не знає і на яку жалісливо зглядаються дорослі, досвідчені жінки, які тут зібралися?» — однак за її питанням ховався добрий намір. Думаю, вона піклувалася про мене — хотіла переконатися, що на мене не тиснуть.

Але в мене справді з’явилося нестерпне бажання позбутися цноти. Хоч сьогодні.

 — Ні, — відповіла я. — Я хочу приступити до справи.

— Ми з радістю тобі допоможемо, люба, — сказала Дженні.

 — У тебе зараз місячні? — запитала Ґледіс.

— Ні, — сказала я.

— Тоді можемо відразу перейти до діла. Хто в нас там є зі знайомих? — задумалася Ґледіс.

— То має бути гарний хлопець, — сказала Дженні. — Уважний.

— Справжній джентльмен, — мовила Ґледіс.

— Не якийсь там йолоп, — додала Дженні.

 — Такий, що оберігається, — сказала Ґледіс.

— І такий, що ніжно з нею поведеться, — мовила Дженні.

 — Я знаю, хто це може бути, — озвалася Селія.

Отак і сформувався їхній план.

Лікар Гаролд Келлоґґ мешкав у вишуканому будинку поблизу Ґремерсі-парку. Його дружина поїхала за місто, бо якраз була субота. (Місіс Келлоґґ щосуботи їздила потягом у Денбері провідати свою маму.) Отож мою дефлорацію призначили на вкрай неромантичний час — у суботу на десяту ранку.

Келлоґґи були шанованими представниками місцевої громади. Вони належали до того кола людей, з якими спілкувалися мої батьки. Почасти саме тому Селія вирішила, що так буде краще для мене, адже ми вихідці з одного соціального класу. Келлоґґи мали двох синів: обидва вивчали медицину в Колумбійському університеті. Лікар Келлоґґ був членом клубу «Метрополітен». На дозвіллі він любив спостерігати за птахами, збирати марки й займатися любощами з артистками.

Однак своїми романами лікар Келлоґґ хвалитися не любив. Чоловік із його репутацією не міг дозволити собі, щоб його побачили в місті з молодою жінкою, витонченою, наче фігура на носі корабля (це відразу впадало у вічі), тому артистки самі приходили до нього, і то тільки в суботу вранці, коли дружини не було вдома. Він впускав їх через службовий вхід, пригощав шампанським і розважав їх в інтимній атмосфері гостьової кімнати. Потім лікар Келлоґґ платив дівчатам гроші за їхній час і зусилля й відпускав їх у світ широкий. До обіду все мало скінчитися, бо по обіді він приймав пацієнтів.

Усі артистки з «Лілеї» були знайомі з лікарем