Читати книгу - "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"

на вулицю.

— Що робитимемо? — запитав Льоха. — Підемо в «Принт-сервіс» чи за адресами?

Миха витягнув мобільний і глянув на час:

— Уже шоста. Тільки час даремно згаємо. Прийдемо, а там закрито. Гайда за адресами.

— Михо, слухай, і що ж ми там шукатимемо? Шульгу?

— Шульгу. І жовтий візок.

Найближча адреса була на вулиці Грибоедова. Старий приватний будинок, сірий, давно нефарбований; дерев’яний паркан, крізь який було видно запущений сад і лінивого пса, що лежав коло будки. Коли хвіртка, відкриваючись, голосно скрипнула, пес тільки голову повернув і навіть гавкнути не зволив.

— М-да… Щось мені не віриться, що в такій халабуді є кольоровий копір, — зітхнув Льоха.

Миха постукав у двері. За кілька секунд у дверях намалювалася зігнута бабуся:

— Це що?.. Це як?.. Палкаша, ти чого це не гавкнув? Зовсім старий став… Чого треба, хлопчики?

— Скажіть, а Вадик удома? — запитав Миха.

— Вадик? Який Вадик? Немає тут ніякого Вадика, — здивовано відповіла стара.

— Як ні? — удавано здивувався Льоха, підхопивши Михову гру. — Він нам сказав, що в нього є кольоровий копіювальний апарат, і він нам роздрукує копії. За гроші, звичайно.

— За гроші? Ага… Ну, та це не Вадик ніякий, а Сергійко. Внучок мій! Так би відразу й сказали… А то Вадик якийсь іще… Сергійку! До тебе прийшли!

Поки бабця говорила, друзі уважно роздивлялися подвір’я. Ніяких ознак того, що тут є маленька дитина, вони не виявили. Тут на поріг вийшов бабусин онук. Це був хлопчина років двадцяти, худенький, а, найголовніше, рудий. Миха і Льоха перезирнулися.

— Здоров, хлопці! — привітався він.

— Здоров! — відповів Льоха. — Кольоровий копір є?

— Ну, є. «Окі». Тільки в мене чорний колір закінчився… А що?

— Ну, тоді вибач… — Друзі розвернулися й пішли.

Навздогін їм, вибігши на поріг, закричала бабця:

— А гроші? Ви ж сказали, що дасте гроші!

На вулиці Миха невдоволено буркнув:

— Перший постріл у молоко… Ходімо далі.

За другою адресою була дев’ятиповерхівка на вулиці Паризької Комуни. Двері потрібного під’їзду виявилися замкненими на кодовий замок. Дзвінки в домофон результату не дали. Почекали, поки до під’їзду не зайшла жінка, й увійшли слідом за нею. Потрібна квартира була на шостому поверсі. На дзвінок у двері не відповідали. Порадилися й подзвонили в сусідню квартиру. На папірці, що написав Микола, були ім’я та прізвище. Тому хлопці сміливо запитали дядька, що вийшов:

— Будьте люб’язні, а ви не знаєте, де Володя?

Сусід окинув уважним поглядом обох детективів:

— Може, для когось і Володя, але для вас — Володимир Юрійович. Ви що, не знаєте, що він у мерії працює? Нема його. У відпустці він. Зрозуміло? І майте на увазі: квартира під охороною! Будете дзвонити ще — приїдуть люди в формі, і матимете проблеми! — І дядько грюкнув дверима.

У дворі Миха понуро промовив:

— І тут облизали макогона!

— Ага… — засмучено погодився Льоха.

Миха дістав телефон:

— Алло! Яно? Ну що у вас? Добре, зараз прийдемо. Ага… Ні, пусто й порожньо… — він сховав мобілку в кишеню. — Ходімо до Янки.

Невесела Настя і засмучена Яна сиділи в альтанці. Яна мало не плакала.

— Яночко, ну, що ти?.. Ну, не плач… Ну, будь ласка…

— Михо… Ну, як не плакати… Тата заарештували, а ми… а в нас… Ну, нічого… Розумієш?.. Нічогісінько!..

— А Наталя Олександрівна де?

— Мама в хаті. На кухні во-о-озиться… — зарюмсала Яна.

— Вечерю готує, — нерадісно мовила Настя.

— Настю, результат який-небудь є?

Настя похитала головою:

— Подруга Наталі Олександрівни сьогодні вихідна. Буде тільки завтра. Були в пологовому. Але там з нами говорити відмовилися. Сказали, що ця інформація конфіденційна. І які тут можуть бути секрети?.. Якщо молода мама з возиком по вулиці гуляє, її кожен бачить! Теж мені секрет!.. А у вас як?

— Нуль. Повний. У Ігоря Борисовича ми дізналися…

Тут Миху перебив гавкіт. Бечка вилізла з буди й гавкала на хвіртку. Але так, немов хотіла не так налякати того, хто стояв по той бік воріт, як попередити господарів про прихід незнайомця.

— Янко, хтось прийшов, — торкнув дівчинку за плечі Миха.

Дівчина, схлипуючи, пішла до хвіртки.

— Хто там?

— Яночко, це я, тітка Нюся! Ми знову з Андрійком!

Яна відкрила хвіртку і впустила гостей.

— Ну, як ви тут? Дівчинко моя… Тримайся, Яночко… — тітка Нюся пригорнула до себе Я ну. — А мама де?

— В хаті, — махнула рукою Яна й пішла в альтанку.

Тітка Нюся, а за нею й Андрійко пішли в будинок. За кілька хвилин з будинку вийшли тітка Нюся й Наталя Олександрівна.

— Ой, ви вже тут? Ну, знайшли що-небудь? — відразу запитала Янина мама.

— Загалом, ситуація така…

І Миха розповів про відвідини майора Слісаренка, про результати експертизи, про те, що фальшиві гроші виготовлялися на кольоровому копірі й так далі.

— На кольоровому копірі? — перепитала тітка Нюся. — У мене чоловік з роботи притягнув якийсь старий списаний копір. Місяць з ним мучився, але відремонтував! Андрійко такий щасливий! Постійно біля нього вовтузиться!

— І що за апарат? — поцікавився Миха.

— Ой, я на цьому не розуміюся. В малого запитайте.

— Наталю Олександрівно, а що у вас? Про пологовий будинок Яна вже сказала, а з дитячою поліклінікою?

— Подруга сказала, що завтра до дванадцятої мені виписку зробить.

— Тільки до дванадцятої? Жах! Коли ж ми їх перевірятимемо?.. — засмутилася Настя.

— Мамо, може ми їй якось допомогти можемо? Ну, щоб швидше… — запропонувала Яна, але мама похитала головою:

— Це ж реєстратура. Туди сторонніх не пускають. Якщо хтось побачить, то Таню можуть і з роботи звільнити.

Миха раптом підвівся:

— Я в хату… на хвилинку… я зараз…

Розділ 12

То хто ж їсть торти

проти ночі?

Малий Андрійко, як і слід було очікувати, сидів за комп’ютером і очей не зводив з монітора, на якому два бевзі в камуфляжі бігали й стріляли один в одного. Миха подивився на гру, а тоді поклав руку хлопчикові на плече.

— Андрюхо, відірвись-но на хвилинку.

— Не можу! Мене саме атакують!

Миха взявся за спинку крісла й різко повернув його.

— Ой! — скрикнув малий. — Ти що!

Комп’ютерний Андрійків супротивник тим часом застрелив свого недруга з доволі химерної зброї, схожої водночас і на гармату, й на кулемет.

— Ти! — обурився Андрійко. — Та я тобі!..

— Андрійку, помовчи хвилинку й відповідай на мої запитання. Якої марки копір у вас вдома?

— Ну, «Окі». І через це…

— Мовчи! Гроші на ньому копіював?

— Гроші? Ну, цей… Пробував… — Хлопчик спробував розвернутися до комп’ютера, але Миха йому знову не дозволив.

— Які гроші? Коли? Навіщо?

— Так, по приколу… Взяв якось у мамки