Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

ж це не квітка криги поворушилася на шибі, а лише мороз посилився. Студеніє.

Студеніє, треба докинути у піч. Докидається. Прикручується ґніт лампи. За вікном виє вітер, клекоче черепиця. Мочиться до нічного горщика. Вкривається периною і трьома ковдрами. Хухається на закляклі долоні. Зиґа голосно хропе, чується, як він повертається з боку на бік і плямкає уві сні.

Заплющується очі, й тоді повертаються образи, слова й думки. Бадьорі обличчя чиновників Зими над жорсткими комірцями. Лютий над гасовим вогнем на перехресті Маршалковської і Єрусалимських. Комісар Прайс із рукою на старому глобусі, рум’яне обличчя, веселі очиці. Мічка Фідельберґ, який гримить істинами невблаганної революції. Пан Кожинський, який випливає з мороку в хмару жовтого світла, чорна кукса руки на альбомі криги. Оскаженіла світінь на шпалері вітальні Марії Вельц. Обрис силуету безвухого пілсудчика — й конверт, білий, мов сибірський сніг. «Не б-бійсь-ся». Батько з револьвером у руці, подвійна пляма крови на чистій маніжці його сорочки, наче червоні лапки, у які взято вигук, постріл і побоїще.

Вітер реве й свище. Паразити бігають по темній кімнаті.

Їхати? Не їхати?

Якщо не всі дороги провадять до абсурду, то, однак, може й немає такої протоптаної, яка би не провадила туди, якщо веде нею хтось дивовижний. Хтось, хто там, де він не потрібен, є, — в момент утоми руку нам подає, — коли ми його шукаємо, він у нас самих ховається, і поглядом нашим уважним керує, — іде попереду непомічений і тьмяним світлом шлях нам освічує, — дивний провідник, ворог, приятель?

Частина ІІ

Транс-Сибір

Розділ другий

«Направду, є ще, окрім існування і неіснування, третя ймовірність, так само, як, окрім того, що лампа — це жива тварина, й того, що лампа — нежива тварина, є ще третя можливість, що лампа — взагалі не тварина. Звісно, якщо лампа є твариною, то мусить бути або живою, або неживою у сенсі померлости. Так само, коли ми кажемо про щось, що воно живе або що воно померле, ми припускаємо, що воно взагалі є організмом. Подібно тоді, коли ми говоримо про щось, що воно існує, те щось утверджуємо, й коли ми кажемо, що воно “не існує”, коли заперечуємо, висловлюючи заперечливе судження, — ми припускаємо певну спільну для існування і т. зв. неіснування умову. Але можна й цю умову заперечити: сказати, що лампа не є ні живою твариною, ні неживою твариною, а лише, що вона геть не є твариною, сказати, що цей об’єкт узагалі ні “є”, ні “не є”, лише “не є” в іншому, ширшому сенсі, що не існує навіть те, що є умовою, щоб можна було слушно оголосити, що даний об’єкт “не існує” у першому сенсі. Мова цих речей не розрізняє».

Про міазми розкоші

17 березня 1891 року за юліанським календарем було оприлюднено рескрипт царя Алєксандра III, яким той повелів збудувати залізничну лінію, що пролягла б від станції Міас через Челябінськ, Петропавловськ, Омськ, Томськ, Красноярськ, Іркутськ, Читу, Благовєщенськ і Хабаровськ до Владивостока. 19 травня у Владивостоці спадкоємець престолу, майбутній Император Всероссийский Ніколай II заклав наріжний камінь в підвалини залізниці, відомої згодом як Великий Сибирский Путь, Транссибирская Железнодорожная Магистраль, Транссиб.

Її здавали в користування частинами — у міру того, як просувалося укладення шляху водночас із різних станцій, — урешті до лінії було приєднано також Москву й Санкт-Петербург; у жовтні 1904 року лінія простяглася від берегів Тихого океану до Балтики. Транссиб налічує близько десяти тисяч кілометрів у довжину. Прокладення цієї маґістралі збіднило Скарбницю Імперії на понад півтора мільярда рублів.

У брошурі історії і деталям спорудження Транссибірської залізниці було присвячено кільканадцять сторінок, а про манджурське питання і російсько-японські війни заледве згадувалося. Найкоротший шлях до Владивостока пролягає не через Благовєщенськ і Хабаровськ, а через Манджурію, через Забайкальськ, Харбін й Уссурійськ. Манджурію після захоплення японцями Порт-Артура й поразки російського флоту поблизу острова Цусіма в серпні 1905 року, на підставі мирного договору, укладеного після першої війни, віддали «у виняткове володіння Китаєві». Проте на початку другої війни Росія її повернула, зосередивши майбутнє протистояння довкола контролю за незамерзаючими амурськими портами та Сахаліном і навколо проблем безпеки Камчатки та північних сибірських шляхів; питання Кореї, Ляодунського півострова та Порт-Артура відійшло на другий план. У російсько-китайському договорі 1911 року Манчьжурія офіційно перейшла під владу царя; це обійшлося російській дипломатії у два мільйони рублів хабара для міністрів Піднебесної імперії. Та чим були оті мільйони порівняно з бюджетом будівництва Транссибу? Й нарешті уся траса маґістралі опинилася на території Росії.

Останні сторінки брошури, яку знаходив у своєму купе кожен пасажир класу люкс, містили опис проекту Кругосвітньої Залізниці, на яку мав перетворитися Транссиб після сполучення з лінією, що проляже від Чукотського півострова через Берінґову протоку на Аляску; Транссиб стане тоді Триконтинентальною Залізницею Париж — Нью-Йорк. Концесію на цю лінію отримав консорціюм Едварда Гаррімана, фінансований переважно інвесторами з Вол-стрит, а 1917 року почалося спорудження тунелю під протокою, зі сходу й із заходу. Будівництво, будучи саме по собі надзвичайно важким інженерним завданням, постійно відставало від графіку й затримувалося через розмаїті зовнішні чинники: чи то через війну з Японією, чи то через придворні інтриґи кількох Великих Князів, які — залишаючись акціонерами Лензолота — були прямо зацікавлені в тому, щоб тримати американців подалі від сибірських багатств, чи то через петиції Думи, де щомиті згадували про задавнені обрáзи з приводу продажу Сполученим Штатам Аляски, й, нарешті, через більш-менш явні акти саботажу конкуруючих із Гарріманом Sociétés Anonymes, Aktiengesellschaften і Companies Limited, яких за урядування Столипіна й Струве наплодилося у царській Азії безліч і які, втім, дедалі міцніше й глибше зросталися з економічним організмом Росії, і багато в чому саме їм вона була зобов’язана поліпшенням економічної ситуації, попри катастрофи на світових ринках. Єдине, що в період кризи не втрачає вартости, — це коштовне каміння й шляхетні метали, а видобуток природних багатств із надр є найпевнішим інтересом з-поміж усіх. Тільки під час спорудження Транссибу було виявлено кількадесят родовищ металевих руд і вугілля. Іноземні геологи, зрештою, також просторікували на тему схованих у надрах Західного Сибіру покладів нафти. Експорт крижліза зростав щороку на кількадесят відсотків; іркутська вежа Сибирьхожета начебто була найвищим будинком в Азії. У грудні 1923 року на Нью-Йоркській біржі за унцію тунґетиту платили 446 доларів і 30 центів, понад двадцятикратну ціну унції золота.

Без сумніву,