Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

секунд повністю прокинувся, адже голоси були такі, що сама лиш думка про сон здавалася божевіллям. Інтонації співрозмовників були різними, але той, хто бодай раз чув клятий запис фонографа, не міг сумніватися щодо походження та належності принаймні двох із них. Хай би якою неймовірною здавалася ця думка, однак я усвідомив, що перебуваю під одним дахом з невідомими істотами з глибин космосу, адже ці два голоси, безумовно, були тим диявольським дзижчанням, яке Прибульці використовували під час спілкування з людьми. Ці два голоси не були однаковими — вони відрізнялися висотою, інтонацією і темпом, але загалом були саме тими огидними голосами.

Третій голос, імовірно, виходив з механічного пристрою, сполученого із чиїмось мозком у циліндрі — щодо цього не виникало жодних сумнівів, як і щодо дзижчання. То був гучний, металічний, позбавлений життя голос, почутий мною напередодні, і його неможливо було забути через невиразну і рипучу мову та цілковиту відсутність інтонації. Мені було байдуже, чи він ідентичний учорашньому, я зрозумів, що усі мізки продукуватимуть однакові вокальні тони, якщо їх приєднати до того ж самого пристрою; відмінності могли стосуватися окремих зворотів, ритміки, вимови і темпу мовлення. Доповнювали цю зловісну поліфонію два безумовно людські голоси: один — грубий голос якогось незнайомця, певно, місцевого; а в другому я упізнав м’яку бостонську вимову мого провідника — Нойєса.

Намагаючись розібрати слова, які значною мірою глушила масивна підлога моєї кімнати, я вловлював також і шум, човгання та рипіння у кімнаті, де точилася розмова; здавалося, що в кабінеті зібралося чимало живих істот, вірогідно, значно більше, ніж я спромігся виокремити голосів. Було важко пояснити і ні з чим було зіставити справжню природу збудження і шуму внизу. По кімнаті щось совалось, і складалося враження, наче ці істоти пересуваються в різних напрямках; звук їхніх кроків був схожий на важке тупотіння — буцімто по підлозі важко й неоковирно, погано контролюючи свої рухи, гупали чимось подібним до твердої ґуми або якоїсь рогової маси. Якщо навести більш зрозуміле, але ще менш точне порівняння, — наче підлогою шкандибали і човгали люди у завеликих і розбитих дерев’яних черевиках. Я не хотів би навіть робити припущення щодо походження і вигляду тих, які видавали ці звуки.

Дуже швидко я з’ясував, що не можу нічого розібрати. Окремі слова — включно з моїм та Ейкелі іменами — час від часу лунали доволі розбірливо, особливо коли їх вимовляв механічний голос, однак загальна суть дискусії через брак ширшого контексту залишалася незрозумілою. Я навіть сьогодні не можу зробити певного висновку про зміст почутого, а викликаний тими розмовами страх був радше чимось подібним до навіювання. Як я зрозумів, унизу зібрався жахливий конклав неприродних істот, однак не беруся припускати, які шокуючі питання він обговорював. Цікаво, що мене охопило відчуття безумовного блюзнірства і згубності того, що відбувалося в будинку, попри запевнення Ейкелі у добрих намірах Прибульців.

Напружено дослухаючись, я почав нарешті розрізняти голоси співрозмовників, хоча й досі не міг вловити суті перемовин. Здавалося, я починаю розуміти, хто і з якими емоціями говорить. Один із дзизкучих голосів, поза сумнівом, належав істоті, наділеній чималими повноваженнями, у ньому вчувалися владні нотки; а ось механічний голос, попри гучність і постійне бубоніння, безпомильно можна було назвати голосом підлеглого, який може хіба що просити. Нотки у голосі Нойєса були радше примирливими, що ж до інших учасників, не беруся робити жодних припущень. Я не почув знайомого шепоту Ейкелі, адже такий слабкий звук ніяк не міг би долинути до моїх вух через масивну підлогу кімнати.

Спробую відтворити дещо з мішанини слів та звуків, які зумів розпізнати; вкажу, хто їх вимовляв, і як я їх зрозумів. Спершу мені вдалося розібрати слова, що долинали з механічного пристрою.

(Пристрій)

«… узяв це на себе… переслав назад листи й запис… на цьому завершити… обманутий… бачити й чути… трясця твоїй матері… безособова сила, кінець-кінцем… новенький, блискучий циліндр… Боже Праведний…»

(Перший дзизкучий голос)

«…треба зупинитися… маленький і людський… Ейкелі… мозок… каже…»

(Другий дзизкучий голос)

«…Ньярлатотеп… Вілмарт… записи і листи… дешеве шахрайство…»

(Нойєс)

«…(Слово або ім’я, яке неможливо вимовити, ймовірно, Н’га-Ктун)… нешкідливий… спокій… кілька тижнів… театральний… говорив про це вам раніше…»

(Перший дзизкучий голос)

«…немає причини… початковий план… наслідки… Нойєс може пильнувати… Круглий Пагорб… новий циліндр… автомобіль Нойєса…»

(Нойєс)

«…що ж… усі ваші… тут внизу… відпочити… місце…»

(Кілька голосів одночасно і нерозбірливо)

(Тупотіння багатьох ніг на тлі метушні та гуркоту)

(Незвичайний звук, наче лопотіння крил)

(Заводиться і віддаляється автомобіль)

(Тиша).

Ось такі звуки долетіли до мене, поки я лежав нерухомо у ліжку в горішній кімнаті сповненого примарами обійстя поблизу демонічних пагорбів — лежав повністю одягнений, стискаючи правою рукою револьвер, а лівою — кишеньковий ліхтарик. Як уже було сказано, я зовсім не спав, але мене наче охопило якесь дивне заціпеніння, я ніяк не міг його позбутися, аж поки не стихло відлуння останніх звуків. Я чув цокання старовинного дерев’яного годинника десь унизу, а ще уривчасте хропіння — хтось спав. Напевно, Ейкелі заснув після бурхливої нічної розмови, і, поза сумнівом, йому це було конче потрібно.

Я не міг не те що вирішити, що робити далі — не міг навіть просто про це подумати. Зрештою, що я почув нового, що не випливало з відомого раніше? Хіба я не знав, що Прибульці тепер безперешкодно приходять до цього будинку? Безумовно, Ейкелі був здивований їхнім несподіваним візитом. І все ж таки щось у цій уривчастій розмові злякало мене так, що годі й казати, викликало страхітливі підозри і найжахливіші побоювання, змусило палко бажати, аби все це виявилося сном. Либонь, моя підсвідомість вловила щось недоступне і непідвладне розуму. А як же Ейкелі? Хіба він не друг мені, і хіба він міг дозволити, щоб хтось завдав мені якоїсь шкоди? Мирне хропіння внизу, здавалося, доводило сміховинність страхів, що раптово мене охопили.

Чи можливо, що Ейкелі використали як спосіб заманити мене сюди, до цих пагорбів, разом із листами, світлинами і записом фонографа? Невже ці істоти зібралися знищити нас обох, бо ми забагато про них знаємо? І знову мені спало на думку, що ситуація несподівано і неприродним чином змінилася у період між двома останніми листами Ейкелі. Чуття підказувало мені — тут щось не те. Все було не тим, чим здавалося. Ця гіркувата кава, яку я не став пити, — чи не підсипали туди якогось наркотика? Треба негайно переговорити з Ейкелі, аби змусити його тверезо оцінити ситуацію. Вони загіпнотизували його своїми обіцянками космічних подорожей і відкриттів, але я змушу його прислухатись до голосу розуму. Ми повинні рятуватися, доки ще не пізно. Якщо йому забракне сил вирватись на волю, я допоможу це зробити, а якщо вже мені не пощастить його переконати, доведеться тікати самому. Не сумніваюся, він позичить мені свій «форд», а я лишу його у Бреттлборо. Крізь відхилені двері я помітив у гаражі машину і сподівався, що вона готова до негайного від’їзду. Неприязнь до Ейкелі, що раптом охопила мене під час вечірньої розмови й не полишала по її закінченні, тепер цілком зникла. Він опинився у такому ж становищі, як і я, тож нам треба