Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

- За це не хвилюйся, - відмахнувся староста. – Ельріка з жінками будуть привозити нам обід сюди. А ти, Адо, займайся своїми справами. На нас не зважай.

Обвівши присутніх незадоволеним поглядом, стара зникла в будинку. Раймар же вирішив, раз він заварив цю кашу, то треба допомагати «розсьорбувати» наслідки. Та все виявилося не так просто. Куди б не спробував прилаштуватися герцог, всюди його були не раді бачити. Ніхто відверто не казав йому і слова. Проте погляди були настільки красномовними, що не треба й ворожити– жителі Ловчого добре пам’ятають, як їх знахарку звинуватили у відьомстві. І вибачать цей вчинок ще не скоро.

Отже, витративши ще пару годин на безцільне блукання та шукання собі заняття, Раймар осідлав Ворона, зібрав деякі свої речі та попередив знахарку, що відбуває на декілька днів.

- Овва, - хмикнула та. – Тобі мало пригод так вирішив поїхати ще пошукати? Чи дівка примарлива в душу запала?

- Можна сказати і так.

- Дорогу до храму все одно не знайдеш, - на всякий випадок попередила Ада.

- Навіть і не думав шукати.

Чесно кажучи, думав, але встиг зранку переговорити з Ерсте і той пояснив, що дорогу до храмів знають тільки жриці. Хіба що хтось знаходиться у великому відчаї чи нужді смертельній. Тоді богині можуть змилуватися і вказати шлях до себе. Проте таких історій неймовірно мало. Саме тому Раймар вирішив зайнятися іншою проблемою. Йому не давала спокою незнайомка з річки. Чоловік не вірив, що йому привиділося. Але, аби звинуватити Аду в чаклунстві, герцогу треба бути певним, що поряд не поселилася якась інша відьма.

Віддавши листи майбутнім затям старости, Раймар заодно розпитав, чи не коїлося чогось дивного в сусідніх селищах. А може й навіть герцогствах. Хлопці спочатку відповідали стисло. Але швидко зрозуміли, що гість допитується, аби відвести підозру від знахарки. Саме тому розповіли декілька історій про чудовиськ, про знахабнілих вовків та переказали чутки про потраплянку. З першими ще восени розібралися стражники герцога, других з приходом весни мисливці відігнали подалі, а про третю Раймар і так вже все знав.

Попрощавшись із співрозмовниками на розвилці, чоловік рушив углиб лісу. Він блукав хащами, намагаючись знайти хоча б якісь сліди присутності темної магії. Навіть забрів у декілька невеличких сіл, де його зустріли не так вже й радісно. Але за чималою порцією елю селяни добрішали і розповідали все ті ж історії про Аду. Чесно кажучи, Раймара це вже починало дратувати. Адже, якщо немає відьми і ознак темної енергії теж немає, то в річці він справді бачив знахарку.

Ця ситуація буквально виводила герцога  з рівноваги. Він не міг не вірити своїм очам, але його досвід змушував прийняти той факт, що Ада не зла чаклунка. Як так? Вочевидь історія про внутрішній резерв у жриць не вигадка. Можна було ще довго блукати лісом, але Раймар вирішив повернутися назад. Треба якомога більше дізнатися про жриць і розпитати про дивний ритуал, що проводила знахарка. Спочатку чоловік не вірив старій, тому й не вважав за потрібне допитуватися. Проте внутрішній голос підказував, що варто послухати. В Цвітославії вже давно відбуваються зміни. Руйнівні, непередбачувані зміни, які вони не в змозі контролювати. Хімора досить добре опанувала свої сили. Вона не просто вийшла заміж за короля. Вона стала справжньою дружиною правителя і намагалася нівелювати всю ту шкоду, яку заподіяла Маргарита. Проте принцеса була лише вершечком айсберга. Чималим таким вершечком, так. Але її магія не впливала на всю країну. Саме тому Едвін зібрав усі скарги з герцогств і вирушив розбиратися у ситуації. Відьом виявилося занадто багато. Навіть враховуючи, що відуни робили свою справу спустивши рукави. З цим теж ще треба було розібратися. Але нехай вже Вільям займається вищими чинами. Раймару ж хотілося очистити голову та відійти від усіх подій відбору наречених. Хотілося настільки сильно, що він забрався у найнепроглядніші хащі лісу, одружився на старій знахарці і шукає прекрасний міраж.

Та шукати було марною затією. Саме тому герцог нарешті повернув коня до будинку Ади та поспішив назад. Щоправда дужче спішив Ворон. Йому набагато більше подобалося пастися у садку, аніж блукати лісом. Та ще й в таку спеку. Кінь був не звичайною твариною, а так званим «Gefährten». Інколи з ним було важко домовитися або ж взагалі наказати що-небудь зробити. Проте, як і всі чарівні компаньйони, Ворон відрізнявся неабияким розумом, вірністю та хоробрістю. Раймар вже давно звик до його свавільності і дурних звичок. От як, наприклад, кусатися. Та й робив він це не зі зла, просто любив, коли на нього звертають увагу.

Тому зараз герцог навіть не турбувався про те, куди бреде його кінь і дозволив собі вкотре зануритися у роздуми. Але як тільки-но до будинку знахарки залишилося не більше десяти хвилин, чоловіка з думок висмикнув пекучий біль. Обручка на пальці знову замиготіла червоним, а це означало, що з Адою відбувається щось недобре. Пришпоривши Ворона, чоловік помчав до будинку.

Перед житлом тепер красувався високий частокіл і хвіртка, що була замкнена зсередини.

- Прекрасно! – роздратовано вигукнув Раймар, розуміючи, що просто так у двір не потрапити. – За що боровся, на те й напоровся.

Перелізти через частокіл вдалося лише спершись на спину коня. Розірвавши свою чергову сорочку, герцог задумався над тим, що з такими успіхами треба закупитися одягом на місяць вперед. Раптом з будинку почувся вже знайомий жіночий голос. І він належав не Аді, а тій самій незнайомці з річки. Оце так несподіванка!